— Що ще рiк твiй господар?

Сказав се ромейською мовою, й усi здивовано заблимали на нього.

— Ще рiк мiй боголюбний господар перепитати мiжнього скiфського царя, що вiн хоче вiд ромеїв.

— Прийшов єсмь довiдатися, пощо твiй богопомазаний господар не платить менi дань.

Гатиловi пройшла злiсть, i вiн навiть не знав чому. Чи сама по собi, чи вiд того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а скiфом. Вiн уже не раз i не двiчi дивувався, як то греки, такi писемнi й солодкомовнi, не знають часом найпростiших речей.

— Прийшов еси довiдатися? – хитро прискалив замережанi вiчi євнух. – I забрав єси всю Паннонiю, й Сiрмiю, й Фракiю…

Богдан Гатило знову пiдвищив голос:

— Iмператор не платить менi вже четверте лiто!

— Богоподiбний iмператор рече: пiди всп'ять у свою Скiфiю, й вiн виконає всi свої обiцянки.

— Се вже-м чув скiльки разiв. А ти хто єси?

— Богорiвного iмператора келiот єсмь, господарю.

— То слухай, келiоте, що ректи-йму тобi, та перекажи своєму господаревi: нехай вiдборгує всю дань за чотири лiта й за лiто наперед, нехай поверне всiх ускокiв, що втекли з царства мого, бо то невiрнi роби мої, нехай вiдає, що вiдтепер торжества будуть не в Марцi на Дунаї, а в Нiшавi, яку ви нарiкаєте Нiсса…

— Як?.. – не втримався євнух.

— А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний iмператор, що сi землi належали йому: вiд Паннонiї до моря Руського на п'ять день їзди по правому березi Дунаю, по-вашому, Iстру, землi належати-ймуть Великому князевi київському, якого ви нарiкаєте гунським царем Аттiлою.

— Господарю! – писклявим голосом заволав євнух. – Богоподiбний iмператор зiтне менi голову… То землi ромейськi: й Паннонiя, й Сiрмiя, й Фракiя…

Гатило застережно пiднiс руку, й гладкий євнух так i лишився з роззявленим ротом.

— А ще речи свому богопомазаному iмператоровi, нехай вiдтепер сле послiв до мене не простих євнухiв i не воїв-латникiв, а можiв славних i в великiй шанi при дворi сущих.

Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послiв спиною. Вишата широко всмiхався. Коло намету стояло душ iз десять великих i малих боляр, i Гатило теж усмiхнувся своєму старому конюшому:

— Не забув єси по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг:

— Тро-о-охи…

— То я – так чи не так?

Вишата ще ширше й якось розважно всмiхнувся. Гатило пошукав очима навколо й гукнув до котрогось iз-помiж наймолодших боляр:

— Годоя приведи.

Юнак побiг, i незабаром Годечан був коло Богдана.

— Гукав єси… – понуро мовив Годой, бо Великий князь лiнькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський iмператор Теодосiй Другий.

— Гукав єсмь, княже. Взавтра їдеш до царя-городу Константинополя.

— Я-а? – Годой мимовiльно лапнувся за оселедець, який висiв з-пiд сивої смушевої шапки. – Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зiтхнув:

— Тебе.

Се не дуже в'язалося з усiм тим, що останнiм часом виникло мiж Великим князем київським i Годечаном. Вже понад рiк мiж ними точилася суперечка. Сi незгоди ховались корiнням у давнi часи їхньої молодостi, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальнiше, нiж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарештi пустити в Руську землю грецького єпископа. Цар-город вiдколи наполягає – Гатило ж нiчого виразного нi старому патрiарховi, нi теперiшньому Флавiану не вiдповiв. Дiйшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з пiхов меч i замахнувся. Коли б i Годой витяг меча – невiдомо, чим би все скiнчилось.

— Пiдеш ти, княже.

Мовби мiж ними нiчого й не сталося.

— Ти й… Орест. Якраз обоє рябоє. Вiшайте на себе всi хрести, якi лиш маєте, й гайда.

В останнiх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посмiхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нiчого святого нема.

Богдан гукнув за полотку:

— Русичу!

Звiдкись одгукнувся бас:

— Га-а…

Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич.

— Пиши! – наказав Великий князь, i той дiстав з княжої полотки тетрамен i пергамени й став навпочiпки коло Гатилового стiльця.

— По-якому?

— По-грецькому. Пиши: «Я, великий цар Аттiла, володар усiх земель i язикiв…»

Годой стояв i слухав, як Гатило перелiчує свої землi, й йому було прикро, що саме вiн мусив узавтра їхати з сим до грецького iмператора. Й водночас нiби й радiсно, бо вперше побачить християнський свiт i храми тому боговi, в якого повiрив ще хлоп'яком i якому офiрував свою душу…

Й те, що вiн побачив у Вiзантiї, вразило його, хоч вiдчуття роздвоєностi не полишало нi на мить, скiльки й їхали до Гему-гори, й за Гемом, i навiть у самому царi-городi Константинополi. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч вiн теж вiрував тому самому боговi й носив у пазусi хреста.

До iмператора їх запросили наступного дня по приїздi, й то було досить дивно, бо правила двiрцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очiкуваннi й трепетi бодай кiлька днiв. Обличчя в iмператора видалося Годоєвi надзвичайно блiде й втомлене. Особливо зблiдло воно пiсля того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчiй шкурi. Володар християнського свiту нiчого не сказав гунському словi, й вiд того було ще прикрiше. Годой картав у душi й Гатила, який усе те понаписував, i себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощiв сiй гарнiй людинi, геть укутанiй у червонi та золотi полоття: