Прикро вражений, Годечан навiть не встиг до пуття розгледiти iмператоровi хороми. Та тут йому став у пригодi євнух, iз яким їхав аж з Дунаю сюди. Вiн мав доступ скрiзь i сам запропонував свої послуги. Годой щиро вклонився йому – чуйнiй людинi завжди радий, i даремно вiн так холодно тримався з сим приємним чоловiком усю дорогу.

Євнух так i сказав Годоєвi:

— Не змiг єси й увидiти все лiпство хоромiв нашого святого iмператора, архонте?

— А так, – погодився Годой.

— То ходiм, я тобi все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столицi свiту…

Вiн водив його по царi-городi, вiрнiше, не водив, а їх носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, i євнух усе показував i про все розповiдав архонтовi з далекої варварської країни.

— Вельми добрий єси, келiоте, – розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися бiля палацу, вiдведеного гунським послам. Євнух, скромно схиливши очi долу, вiдповiв:

— Християни смо, архонте. Господь бог заповiв нам бути з одверзтим серцем до ближнього.

Наступного дня євнух повiв Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Вiн мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блiдiстю на його виду. Коли пiдiйшли до величезного золотого iконостаса в однiй з великих свiтлиць, Годой став i не мiг зрушити з мiсця. Вiдусiль на нього дивилися суворi й лагiднi водночас очi святих подвижникiв, i великомученикiв, й архангелiв, i Дiви Марiї, й самого Iсуса в усiх видах – i малятком на руках матерi, й юнаком коло бiлих, мов снiг, овечат, i старшим отроком, який владно показує фарисеям та книжникам на вихiд з божого храму, й у колi апостолiв, i розп'яття, й воскресiння з мертвих. I все те в золотi й срiблi, в незвичайної краси мереживi, й усе сяє незлiченними барвами самоцвiтiв. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихiтне, безпомiчне, а в очах свiтиться недитяча мудрiсть. I надто ж отi пальчики, якi стулилися в знаковi святої трiйцi. Годечана так вразили тi нiжнi й мудрi пальцi, що його, людину, яка на своєму вiку перебачила й вогонь, i воду, й тисячi смертей, i сама завдавала iншим людям смерть, i не десятьом, – його раптом пойняло приємним морозом, i з очей мимохiть побiгли гарячi сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косакiв, стояв i плакав, i сам того не помiчав навiть. I тихо проказував молитву, яка допiру народилася в його серцi.

— Хвала тобi, боже, що я-м увiрував у тебе… Хвала, що ти є на небi!.. Хвала тобi, що-с пустив мене в свiй город, священний Константинополь…

Євнух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумiв слова палкої молитви дикого скiфа. Вiн проказав:

— Усе те мiг би-с бачити щодня, архонте…

— Як? У нашiй землi, келiоте, немає й храму путнього. Носимо бога в душi й боїмося перехреститися на людях – засмiють…

— Дикiсть, архонте, велiя дикiсть…

Вони пiшли далi, й у якiйсь iншiй свiтлицi, де були виставленi рiзнi золотi чашi та келихи, здобленi й смарагдом, i кривавцем, i всяким iншим камiнням, євнух знову сказав:

— Таке багатство мiг би-с мати й ти, архонте…

— Як? – повторив те саме Годой i сумно глянув у жовтавий жiночий вид євнуха. Той неспокiйно вiдвiв погляд i проказав:

— Для сього досить стати ромеєм…

— Що?

— Чув єси, архонте, – мовив євнух i вже не вiдвiв погляду, витримав до кiнця.

Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечерi, Годой холодно й стримано нагадав:

— Як не личить слузi чужого менi господаря казати такi слова, так не личить i менi слухати їх.

Євнух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiтає такi кроки… Ввечерi Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський жупан смачно спав пiсля ситої трапези, й Годой роздумав.

Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромiв та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.

В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан нарештi спитав:

— А що для того треба, щоб стати… ромеєм?

Євнух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:

— Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi.

Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло нудними парфумами:

— Подумай, архонте. Се не вбиває зразу. Воно дiє тихо. Мiсяць i два… За сей час устигнеш далеко вiд'їхати… Аж до богоспасенного царя-городу… Я дам тобi сто лiтрiв золота.

— Нi! – вiдрубав Годой i пiшов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домi.

Та вiд євнуха було вже не так просто вiдчепитися. Вiн усю дорогу торочив Годоєвi те саме, нарештi сказав:

— Добре, коли не маєш хотi сам… Ми прислемо iншого. Згоден єси?

— Кого? – сiпнувся луганський князь.

— Нашу людину. – Тодi подумав мить i додав: – Ти її знаєш. Вiкiлла, гунський тлумач наш.

Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тiсних критих ношах, якi плавко гойдалися в руках чотирьох маврiв. Євнух уже пошкодував, що вiдкрився дикому скiфовi, та до вух йому долинуло зовсiм несподiване:

— Зараз… нi.

«Зараз»? Євнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пiзнiше?

— Коли ж? – спитав вiн спраглими вустами.

— Не ранiш, як я сповню свою службу сла.