Защеміло горде дівоче серденько, да мовчала небога, не сказала й матері. А що ж Петро? Петро зараз послі обід узяв рушницю і пішов у гай, ніби на польованнє. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвір'є, аж там усі веселяться. Гомін справили такий, мов справді на бенкеті. Інші й до його присіпались із кубком, а йому притьмом прийцілось так, як співають у пісні: Чомусь мені, братці, горілка не п'ється: Коло мого серця мов гадина в'ється' Сіли за вечерю, аж ось ізнов іде Кирило Тур, тілько вже без побратима. Леся не вийшла вечеряти. Розгорілась і рознемоглась сердешна дівчина, що притьмом мусила Череваниха посилати у хутір до чернечого пасічника по шептуху.

Прийшла шептуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, да й сама бабуся осталась ночовати на подвір'ї. Надвечір ублагала була мати Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так і затрусилась; і вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач її сонну. Не вонтпила вона, що сей пройдисвіт не своєю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство. А Кирилові Туру, мабуть, були жарти з того дівочого жаху. Сів за вечерю, да зараз і почав викидати.
– Ну, панове,- каже,- тепер я вже зовсім налагодивсь у дорогу.
– У яку се?
– питає Сомко.
– Та в Чорну ж Гору.
– Усе-таки туди? Ти не покинув своєї думки?
– Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб наші братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що іншому і згадати страшно, те низовець, сидячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимізкує і вже хіба лусне, а не покине своєї гадки. Так отеє й мені прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дівочі очі.
– І тобі отеє, запорожцеві, отшельникові, не сором признатись?
– каже Шрам, бо й він, старий, розвішав уші, як поніс той свої баляндраси.- А що скаже товариство, як дочується, що курінний отаман так осрамив своїх братчиків?
– Нічого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.
– Як то тепер вольний? А перше ж хіба був невольний?
– У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай січової старшини так, як ігумена. Знюхайсь тоді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почім ківш лиха! Тілько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловіка спантеличить мирська суєта, та в куну або до кози не саджають, а зараз

–  іди собі к нечистій матері! Вибрикайсь на волі, коли дуже розжирів на товариському хлібі! І чи раз же то траплялось, що сердешний сіромаха попогасае по городах, ухопить, як там кажуть, шилом патоки да, побачивши на власні очі, що чортмае в світі нічного путного, покине жінку й дітей, вернеться в курінь: «Ей, братчики! Приміте мене знов між товариство! Чортма на світі добра! Не стоїть він ні радості, ні печалі!» А братчики тоді: «А що, ледащице! Ухопив шилом патоки?

Бери лишень коряк та випий з нами сієї дури, то, може, порозумнішаєш!» От бідолаха сідає між милим товариством, п'є, розказує про своє городове життє з жінкою та з дітьми; а тії слухають, кепкують з його, як із блазня, та тілько за боки беруться. Так і мій покійний панотець,- нехай царствує,- їздючи колись із прощальником по городах, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало немиле,- замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, виписавсь із куреня, сів хуторком десь коло Ніженя, і господарство, і худібчину завів, і діток сплодив двойко - карапуза-хлопчика та скверуху-дівчинку. Тілько, років через п'ять чи що, так йому обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому птаху.

Сумує та й сумує козак; бо чи статечна бак річ - ісповнити козацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-писклятами? Козацької душі і ввесь світ не сповнив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри з кишені. Тілько один бог може її сповнити… - Що ж сталось із твоїм батьком?
– спитав Сом-ко.- Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа, і за дяка.
– Із моїм батьком?
– каже Кирило Тур, мов крізь кон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив…- Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпав, що пожививсь, як собака мухою, то й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні: Що ти, милий, думаєш гадаєш?

Мабуть, мене покинути маєш: Рано встаєш, коня наповаєш,

Жовтенького вівса підсипаєш,

Зеленого сінця підкладаєш; В сінечки йдеш - нагайки питаєш,

В комору йдеш - сідельця шукаєш; Дитя плаче - ти не поколишеш;

Все на мене важким духом дишеш! Тілько батько мій не пускавсь у такі жалібнії розмови, як той козак із своєю жінкою, а, надумавшись сам собі, сів на коня, ухопив на сідло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на Запорожжє. Не вибігала ж за ним услід моя паніматка, як у тій пісні, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жупани, і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у семрязі убравсь за границю бабського царства. От же й мені, бачся, доведеться йти батьківським слідом!
– Ну, бери ж кубок,- каже гетьман,- да підкріпись на дорогу. До Чорної Гори не близький світ. Ось і ми погладимо тобі дорогу.
– Дякуємо тобі, пане гетьмане!
– каже Кирило Тур, кланяючись низенько.- Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в

Чорну Гору.
– Що ти думаєш, синку?
– каже нишком гетьманові Шрам,- Ти знаєш, що за божевільні люде сі комишники: не розбере їх і сам нечистий. Не вір, бо то звір, хоть не вкусить, то злякає! Держи, синку, в голові сю пословицю. На юродивих

іноді справді находить безуміє.
– І-і, батьку!
– каже, сміючись, Сомко,-Добре я знаю сього юроду. Нема, може, і в світі такої щирої душі до мене. Як проганяв я ляхів з України да одбивавсь од

Юруся, то він із своїм німим чорногорцем визволяв мене не раз із великої біди.

Служив він мені за язика, за шпига, за сердюка - і все тілько ради доброго слова да ковша горілки. Не раз я насипав йому шапку талярами, так ідучи й витрусить на порозі. «Звідки,- каже,- се такого сміття набралось?» Такий химера! Було кажу:

«Кириле, скажи, бога ради, чим мені тебе наградити? Ти ж не раз слобоняв мою голову од смерті!» - «Не тобі,- каже,- награждати мене за се!» От воно що, батьку!
– Справді,- каже Шрам,- се золото, а не козак! Пане отамане,- до Кирила Тура,- ходи сюди, дай я обніму тебе да поцілую.
– За що се така ласка?
– Ходи, мені то вже знати, за що. Да й обняв і поціловав запорожця.
– Да наградить же,- каже,- тебе господь за твої лицарськії вчинки!
– Е, батьку! каже запорожець.- То ж іще дурниця, да так меііе голубиш; що ж ти скажеш тоді, як украду з під поли гетьмана молоду? Черевань більш од усіх уподобав Кирила Тура; усе реготав із його вигадок.
– Враг мене візьме,- каже,- бгатці, коли я бачив такого жвавого молодця! Душа, а не запорожець! Іди, бгатику, й до мене, і я тебе поцілую!
– От добрі люде!
– каже Кирило Тур.- У їх крадеш, а вони тебе цілують! Їй богу, добрі люде! Шкода, що вже більш не побачимось! У Чорну Гору ворон і кісток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дякуємо за хліб та за сіль!

Прощайте! Час лагодитись у дорогу. І, виходючи з дверей, розпростер руки да й каже: - Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!
– Що за неподобна голова в сього Кирила Тура,- сміючись, каже Сомко.- Себто вже ворожить, характерствує. VIII Не довго в ніч гуляли наші козаки: поблизу святого міста гуляти довго не годилось. Іще не дійшло й до півночі, а вже всі давно спали. Хропли козаки на весь двір, од самої світлиці, де спочивав гетьман із Шрамом, да аж до стані; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Інші лягли під чистим небом, і хоть уночі надворі було не душно, да тому черствому, гарячому людові байдуже було про холод. Здорово було гулякам надворі, як траві, що прив'яла вдень на сонці.