Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, панотче, і ти, паніматко! Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.
– Боже вас благослови, дітки мої!
– каже Череваниха. А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тілько -

«бгатику!» да й замовкне. Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.
– Що ж ти нас не благословляєш, панотче?
– каже Сомко Череваневі.
– Бгатику,- каже Черевань,- велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було півзаручин.
– Як же се так сталось, паніматко?
– обернувсь тоді Сомко до Череванихи. Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече: - Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сипа оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас бог, а ми собі ще найдем. Сього цвіту, кажуть, багато по всьому світу.
– Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі. Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили. Як ось під вікном хтось: - Пугу пугу!

Сомко усміхнувсь: - Се,- каже,- наці юродивий Кирило Тур. І звелів одвітовати по-запорозькії:

«Козак з Лугу», бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.
– Не знаю, синку,- каже Шрам,- що за неволя тобі водиться з сими пугачами.

Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.
– Правда твоя, батьку,- каже Сомко,- низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоцінніі. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.
– Щоб їх лихий злизав із їх юродством!
– каже Шрам.- їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.
– А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.
– Гріх мені се сказати!
– одвітує Шрам.- Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз поліг би головою. Обскочили меіїе кругом ляхи. Уже нас сталось тілько четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці:

«Пугу пугу!» Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.
– О, між ними єсть добрі лицарі!
– каже Сомко.
– Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
– Овва!
– гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях. Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу. Шрам так і загорівсь.
– Що то за «овва»?
– каже, підступивши до запорожця. А той ізнов: - Овва, панотче!
– да й заложив за вухо лівого уса (себто - знай, не боюсь тебе).- Перевелись?
– каже.- Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: «Течуть річки з всього світу до Чорного моря»? Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мій побратим… та не про його тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табору, не маючи коня?
– Іроде!
– сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови,- коли б не таке місто, то навчив би я тебе шановатись!
– Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кирило, поміряємось, чия довша?»

Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу! Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вгамовавсь.
– Чого ж ти, каже,- осо, од мене хочеш?
– Нічою більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до табору.
– Пху! Сатано!
– каже тоді Шрам, усміхнувшись.- Розкажу, тілько не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались к нечистій матері ляхи, а ватажко тоді: «Е, батьку! Да се в тебе коня нема!.. Братчики, добудемо йому коня!» - да й припустив за ляхами.
– Що ж, добули?
– Добули вражі діти; вернулись із добрим мерином. Здивовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на поводі?
– Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець і чортом орудує. Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.
– Да і в мене самого,- каже Шрам,- така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: «Як ви доскочили такого огира?» - «Нам теє знати, батьку.

Сідай да їдь собі з богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмілля».
– Ага! У нас так!
– каже Кирило Тур.- Наші не кудкудахчуть, ізнісши яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь та

і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня… Чи то пак отаман за коня!..
– Що за вража мати!
– каже тоді Шрам, протираючи очі.- Да се ж ти, бачу, сам і отаман! Запорожець тоді в регіт.
– Ага,- каже,- пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх приятелів?
– Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його.- Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!
– А що ж отеє ми так заговорились?
– озвавсь Сомко.- Давно пора по чарці да й за стіл.
– От, бгатці, розумна річ, так-так!
– каже Черевань.
– Я так отощав, не ївши зранку, ш.о й радуватись нездужаю. Випив Кирило Тур горілки да й каже: - Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.
– Не оставим,- каже Сомко.- Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком.
– Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори - десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тілько «бре» та «море»! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його! VII Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом. Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами й морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.
– Ну, скажи ж мені, пане отамане,- питає Сомко в Кирила Тура,-яким вітром занесло тебе в Київ?
– Самим святим, пане ясновельможний,- одвітовав запорожець,- проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.
– Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?
– Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань.

Тілько в нас такі нікчемні кубки, що ні в віщо гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерною й ляшка.
– Пгавда, бгаге, їй богу, пгавда - озвавсь Черевань.- Я давно кажу, що тільки в

Січі і вміюгь жити по-людськи. Ій-богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє!
– Гм!
– каже Кирило Тур, озирнувши його тушу.- Не багато таких потовпилось би в курені! Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівливий був собі пан.
– Я з душі люблю сього пройдисвіта,- каже гетьман Шрамові стиха.- Часом він закине й дуже вже круто, да, враг його знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердивсь би.
– Погано тілько,- каже Шрам,- що сі братчики, сміючись, чоловіка куплять, сміючись, і продадуть.
– Що правда, то правда, батьку.По їх січовому розуму, ніщо на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи вражі діти! Дивляться на божий мир із бочки, тілько не з порожньої, як той Діогенес, а по шию в горілій.
– Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства?
– каже Кирило Тур, спорожнивши кубок.- Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідною брата, так шукає названого. От і побратаються да й живуть довіку вкупі, як риба з водою. «Давай,- кажу я своєму Чорногору,-давай побратаємось».
– «Давай». От і зайшли у Братство та й попросили панотця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе слово боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.
– Ну, а далі!
– А далі… Се вже так завсегда буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє… Далі дивлюсь, аж стоїть краля така, що тілько гм! Та й і оді.
– О, невже таки жіночий рід спокусив хоть раз запорожця?
– Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво-бо: Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!
– Звідки ж узялась та краля?
– Спитай її сам, звідки! Я такої пишної панни не зумію й зайняти. І поглянув на Лесю.
– Тю тю, дурню! каже, засміявшись, Сомко.- Се моя молода!
– Та мені не те горе, що вона твоя молода,- каже, здихнувши, запорожець,- а те, що зовсім мене причарувала. Усі зареготали, почувши таке диво.
– Браво,- каже Сомко,- ведмідь попавсь у тексти! Що ж тепер буде?
– А іцо ж? Ведмідь піде до своєго берлога і тенети за собою потягне.

–  Як! Отсе у Січ би то?
– Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу,що в вікні?
– І отеє такий жвавий кочарлюга, да ще й отаман, ради жінки покине товариство?

–  А чом же? Та для такої кралі можна покинути й усе на світі, не то що товариство.
– Ну, куди ж би ти потяг свої тенети? Кирило Тур засміявсь.
– Ти бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не хочеться тобі й признаватись, не хочеться й брехати.
– Бо ше, кажеш, ізроду не брехав?
– додав, шуткуючи, Сомко.
– Не збрешу й тепер,- каже Кирило Тур.- Дайте тілько гортань промочити. Да й кашлянув, винивши кубок, і поглянув по всіх гостях, розгладжуючи вуси.
– Треба,- каже, вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж свяге, що й наша Січ, тілько що там не цураються бабського роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх братства, і над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тілько ви знали!

Як зачне розказувати мій побро, то аж душа вгору росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Вкраїну, скучив без своєї Чорної Гори і вже давно зазива мене в гості. І то сказати: чом не погуляти козакові по світу? Чом не подивитись, як живуть інші язики? Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очаровав усіх запорожець.
– «Добре,- кажу,- поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай і нас там знають!» Отож і побратавсь я з ним у Братстві, так уже, щоб у нас не було се моє, а се твоє, а все укупі: щоб помагать один одному у всякій пригоді, щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому рідним батьком. Воно б