Аннотация
«Маруся Богуславка» Пантелеймона Куліша – це поема, у якій автор використав сюжет народної думи про сміливу дівчину-бранку, яка врятувала українських козаків з турецького полону***. Автор романтизує образ героїні і возвеличує її сміливість.
Староруська поема
(1620 – 1621)
«Нет царства, которое не разорилось бы, будучи в обладании клириков».
«Ой, бородачи!.. Многому злу корень – старцы и попы!»
ПРИСВЯТ
ПІСНЯ ПЕРВА
ДУМА ПЕРВА
* * *
Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець,А на прізвище, по спомину й переказу, Державець 'Бо його шляхетні предки за велику мали славу,Що з давен давнезних заслужили в короля державу.І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити,Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти.Був Державець русин з огняною щирою душею:Не поладив він з тією злою, в'їдливою тлею.Кинув на поталу єзуїтам рід свій і родину,Заволікся пішки на козацьку вольну Україну.Не злякавсь шляхів татарських і пустинь тих українських,Рятував і серце, й розум од підходів єзуїтських.Волив лучче всяку нужду і тяжку біду приймати,Ніж з ляхами по науці єзуїтській панувати,З русинів ляхву та недоляшків штучно виробляти,Правду-матір, честь, і волю, й душу Риму продавати.Приблудивсь до річки Росі єзуїтський ненавидник,Підступної проповіді польсько-римської противник.Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава,Де козак не знав і не питав, чия воно держава.Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий,Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку,Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно,Та хвалити Бога і Святу Покрову що було затишно. ДУМА ДРУГА
ДУМА ТРЕТЯ
І
«І не кажи мені,І не турчи мені:Не хочу слухать-знати,Щоб за нелюбогоДа товстогубогоМарусеньку віддати». —II
«І не проси мене,І не гризи мене:Шкода про се й казати,Щоб із злиденникомТа безземельникомМарусеньку звінчати.III
І батько, й дід його,І рід, і плід йогоСе все було ледащо:Бо козакуючи,Статки гайнуючи,Позводились нінащо».Так старенький із староюДень у день сварився,А козак із їх дочкоюТайкома любився.Була гарна вбога панна,Краля-королиця:Як ясна зоря, рум'яна,Як сніг, білолиця.Народила мати доню —Мов намалювала;Надала їй щастє-долю,Щоб біди не знала.А біда не за горами,Ходить проміж нами…Очі з чорними бровамиМиготять сльозами.Миготять, мов блискавиці,З-під густої тучі,Як стоїть коло криниці,Свою долю ждучи.«Не ходи вже, доле й воле,Вранці до криниці:Продають мене за поле,За важкі червінці». —«Ні, покіль на небі зоріМісяця стрічають,Покіль на безкраїм моріЗ вітром хвилі грають,Товстогубу не придбатиЧорних брів дівочих!Завтра будемо єднатиКозаків охочих,І полинемо з вітрамиНа безкрає море,І поробимось панами,І забудем горе.Побудуєм собі пишніХати на помості,І вчащатимуть велишніДо нас дуки в гості.Оксамити, златоглавиБудемо носити,Килимами крити лави,Меди-вина пити.Бо мене старшим обралиНад всіма старими,Щоб на море я човнамиВилітав, мов крильми.А у мене – як заграєМоречко з вітрами,Мені духа підіймаєВгору, мов руками.Грають, грають-примовляютьКобзарі великі:Будуть грати-примовлятиПо всі вічні віки.О, се дивна кобза – море!Дивні в кобзи й струни!Як заграє, відчиняєПредковічні труни.І виходить з них лицарство,Що на морі билось,Більшою, ніж пишне панство,Славою покрилось.І я, Маню, буду славенПроміж лицарями,Проміж дуками-панами,Проміж кобзарями.Будуть Левка КочубеяПо Вкраїні знати,І під струни про Мурея,Що він бив, співати.Будуть Левка КочубеяЗнати й за морями,Споминати, мов Енея,Перед королями.Бо Левко твій до султанаЗнайде шлях-дорогуІ всю шатами зодягнеУкраїну вбогу.Бо Левко твій бесурменаСпліндрує-зруйнуєІ самого королевіВ'язнем подарує». ДУМА ЧЕТВЕРТА
ДУМА П'ЯТА
І
«І не турбуй мене,І не дратуй менеТи мріями своїми!Сі безземельники —Чорти-пекельники;Пропадемо ми з ними.ІІ
З моря вертаються,Знов пропиваються,Знов ходять без сорочки.Хай їх цураються,З ними не знаютьсяОтецькі чесні дочки.ІІІ
Бо за п'янюгамиТа волоцюгамиОрда сюди вганяє,І не одно у нас(Скажемо в добрий час)Село від них палає».«Я довідався, чого се,Козаки охочіПропивають у шинкаркиНащадки жіночі,І дзижчать, мов злющі оси,І гудуть шершнями,Будять нас посеред ночіГуком та піснями.Знай, моя голубко, лихоТа й велике сталось:На Цоцорі безголов'є иНад панами склалось.Кликав пан гетьман короннийЗа Дністро й охочих, —Обізвалась купа сивихТа підпарубочих;А середні загукали,Мов базар жіноцький:«Нехай знає-пам'ятаєЯсний пан ЖовковськийЯк пани нам на ВільшанціЛеєстри писали,Козаків старих до плуга,До коси вертали»…«Як же, злющі, одібралиІз Цоцори вісті,Миттю до коша зібралиТисячу і двісті». —«Які ж вісті, мій панотче»? —«Дикі, жено мила!Розметала нас, мов клоччє,Бесурменська сила.Стяте голову з гетьманаВеликорозумну,Що всю Русь оборонялаТа й Ляхву безумну.Стято й подано гостинцяУ Стамбул страшного,І висить вона в воротяхУ царя гнівного». —«Ох, мій Боже»! —«Не лякайся:Се не все ще горе,А ось лихо, що зібралисьКозаки на море!Будуть море пліндрувати,Пити да гуляти,А нас кляті азіатиУ полон займати.Будуть пити, в кобзи грати,Здобич прославляти,А ми – той Стамбул завзятийБранцями сповняти!Вирвавсь я із рук єхидних,В хижих єзуїтів,Та й попавсь в криваві лапиНаших людоїдів.Як ті душі погубляють,Так сі людське тіло,Та ще й дякуй, мов за добре,За спасенне діло!Подивись, он над ворітьмиЗначка-комишина:Се заслужена попівськаПлата-роківщина.Повтикають комишини,Ратища по дворахТа й шукають на горілкуЖита по коморах.Човнове се в них зоветься…Хто не йде на море,Приймай мовчки від гультяйстваІ наругу, й горе!Ой ви, праведники Божі!Де ж шукати правди?Всюди кривда, лжа, тіснота,Всюди повно зради».І оглянув піп, зітхнувши,Божники з богами:Мріють мовчки чудотворціПопід рушниками.«Знаєш що, моя Палазю?Тяжко нам тут жити,Харцизякам, мов болячці,Без пуття годити.Є Москва, народ заможний,Кажуть, і правдивий…Править нею цар побожнийІ благочестивий.Haші предки проти ханаЇй допомагали,Козаки ж царю з ляхамиТяжко допікали.Чув я, в Києві говівши,Дехто з УкраїниДо Москви втікати хочеПри лихій годині.Бо докучили вже нашимНиці єзуїти,А до гурту їх присталиЩе й вовки-уніти.Хоч і топлять запорожціКлятих супостатів,Та аби в них по коморахСкрині жакувати.Хочуть наші займанщиниУ царя просити,Щоб козацтва й жидовиниВ села не впустити [1] .Позбуваймо всю скотинуІ стару хатину,Та втікаймо, покіль цілі,У царську країну,Бо я бачу, не буватиПравді тут між. нами,Покіль буде пануватиЖидова з ляхами.А козацтво, хоч з ордоюБ'ється і воює,Її оком позирає,Її серцем чує.Як дознавсь я про Цоцору,Сон мені приснився:Що Дніпро під зимню поруШироко розлився.Ох, розлився не водою,Кров'ю він людською,І козацтво наше плавлеПо крові з ордою.О святії чудотворці!Умоліте Бога,Щоб ся кров не покропилаНашого порога».1
Як зайняв цар Олексій Михайлович за Хмельниччини Білу Русь, дак визволені з-під ляхів міщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них ні жиди, ні козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.)
в официальном магазине Литрес