– Що то ти робиш? – спитав Грицько, забігаючи уперед.

Перед Василем на траві лежала розпанахана надвоє сіра ящірка, гидливо виглядали з-під її шкури невеличкі хрящики-кісточки, скручені ніжки одстовбурчились геть і казали, що не покійна смерть спостигла її. Василь у лівій руці держав хвостик, кінчик його хитався на всі боки, мов живий, а в правій блищав невеличкий ножик у білих черемушках, який завжди можна бачити в школярів і на котрий не раз зарились і Грицько, і Івась, і другі хлопці з їх улиці.

Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цісарця, аби тільки добре учився її син. Який то був радісний час у житті Василевому! Цілісінький той день бігав він по всій улиці і хвалився знайомим і незнайомим хлоп'ятам, яку то мати йому обнову купила. Новенький, біленький, гострий, як бритва, він усім удивовижу дався; усі ним не надивляться, не налюбуються. Як гарно складається, аж цока! а ріже як? а блищить? усього тебе, як у дзеркалі, видно. Василь спершу не знав, де його і подіти; то заховає у кишені, то подума: «А що як випаде?» – витягне і зав'яже у пазусі. Назнарошне для сього і нитку держав і зав'язував аж коло серця. «Занову ситце на кілочку!» – казала мати, радіючи синовій одраді. І справді, пройшов тиждень-другий – блискуча сталь потемніла, ручка закалялася і, хоч другі хлопці не переставали заритися, Василь уже придивився, привик до його; уже і в пазусі не ховав, а в кишені; уже і вищербив, і в хліб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь різав ним хліб на невеличкі шматочки. Тепер ото і ящірку поров ним; слизький жир лиснів на кінці; щось жовтогаряче прилипло до щербини.

– Що се ти робиш? – спитав удруге Грицько.

– Хіба не бач? – одказав понуро Василь і шпигонув ножиком у обрубий край хвоста; гострий його кінчик замотався-затіпався.

І Грицько, і Івась разом струснулись, сплюнули.

– Господи! і бадляється… Ящірку ріже-ріже, а там і хліб буде різати, – промовив Івась.

– То що? Він же витреться, – спокійно відказав Василь.

Хлопці знову сплюнули.

– А дивись, дивись, які гарні хрящики, та як ловко уляглися, мов квіточки, – казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.

Його сірі очі блищали, у їх світилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. І Грицько, і Івась, стоячи біля його, виглядали такими вродливими, тільки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таємна краса задуманої голови, котра віддає від кожного, у кого нарождаються глибокі, розумні думки.

– Ходімо, Іване, хай йому біс! – сказав Грицько, ще раз сплюнувши. – Ми прийшли за ним, його кликати їсти, тепер хай він до нас і не доторкається, хай оту ящірку злопа.

Грицько пішов. Івась стояв і боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лиці пробігали уразливі смуги і гидливо кривили рота. Василь робив своє – довбавсь.

– Та покинь, Василю! – сказав Івась.

– А ти чого пристав? – скрикнув Василь. – Той пішов, іди і ти за ним! – Він ще на Грицька розсердився, а тут і цей доїда. Його сірі очі вип'ялись, мов хотіли вискочити з лоба.

– Не займай його, Іване, – гукнув з-за чорнобилі Грицько, – іди сюди. Ти ж бач, який він розумний та письменний, – ящірок уже ріже. Мати як почує, то на увесь світ оповістить. – І Грицько уїдливо зареготався.

– Грицьку! Я тебе не займаю, не руш і мене, – покійно і твердо відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем; воно у його стало аж муре, одні сірі очі світили, як у кота, горіли аж зеленим огнем.

– Чого ви до мене прийшли? – скрикнув він. – Кликав я вас? Ви там собі що не робили – я не йшов підглядати, не мішайтеся і до мене!

Івась порвався не йти, а бігти – такий грізний та страшний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побіг і Грицько.

– Хай тобі біс! Зоставайся з своєю ящіркою. Ріж її і їж та ще й матері на борщ понеси – подякує! – кричав на бігу Грицько.

Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою.

Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далі.

– Проклятий москальчук! – жалівся він Івасеві. – Не одхилися я – мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так і продзижчала. Підожди ж ти мені! – і він посварився кулаком.

– Що ти йому зробиш, такому здоровкові? – сказав Івась.

– Хто здоровий? Він? – скрикнув Грицько. – Здоровий, як бугай, а трусливий, як заєць! Хіба не віяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка, – украду уже в батька тютюну на люльку, як тільки дам, то так накладе йому боки, що тільки держись!

– Чуєш, – помовчавши, почав знову Грицько, – коли будемо гнати до водопою – не жени його ні овець, ні теляти. Коли ж так, хай сам, чортів цвик, гоне, а то звик панувати…

– Мені, Грицьку, вже їсти хочеться, – сказав Івась і напрямився до балочки, де під лихою сірячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбі, витяг чималий шматок хліба, невеличку тараньку і, зайшовши у тінь, під бурту, почав тараню чистити. Грицько підійшов до брата.

– Давай усю тараню поїмо, – сказав Грицько, – йому нічого не зоставимо.