Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко і погнав до водопою.
Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувсь, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе проміння зробилось ще пекучіше, ще гарячіше; вітер зовсім затих; сухе, жовте, аж червоне повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поти трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось – це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирався, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає… Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька:
– Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке телятко?
– Василь погнав до водопою, – промовив Грицько, лупнувши очима і позіхаючи.
