Писар. Громадський майдан!.. Але коли бачиш, що пан писар з пана начальника дочкою розмову має…

Олекса (сміється). Ха-ха-ха! Які страшні дві власті зійшлися!

Писар. А ти, небоже, з власті не глузуй! І не думай собі, що я тобі рівня!

Олекса. Я з вами й не рівняюся. А начальникову дочку ви не заарендували. Таке ви маєте право з нею розмовляти, як і кождий другий.

Писар. Се ще хто знає. Орисю, ходімо геть від нього! Се бунтівник, читальник! Якби таточко побачив тебе разом з ним, то була би біда.

Орися. І я так думаю, пане писарю! Так знаєте що? Підіть ви до нашої хати і подивіться, чи таточко ще спить. А я тим часом тут побуду.

Писар. Що? Тут побудеш? Із отсим читальником?

Орися. Ну, так. Надіюсь, що ви мене перед татком за се не прискаржите. (Сміється.)

Писар (лютий). Чи так! А, то гарно! Добре-добре! Тепер розумію, куди стежка в горох! Гарно! Гарно! Буду знав, що таткові сказати!

(Спішно відходить.)

Орися, Олекса.

Олекса. Чого се він так розкукурічився?

Орися. Ха-ха-ха! Ти б ніколи й не вгадав! Знаєш, почав мені зі своєї любові сповідатися, та ти перебив.

Олекса. Що, він? Орисю, і ти так се говориш? А ти йому що на те?

Орися. Ну, що ж я мала робити? Розсміялася йому в очі і вкінці заставила його воду з кирниці тягти.

Олекса. Ха-ха-ха! (Обнімає її.) Славна ти моя дівчина!

Орися (відсторонює його). Ну-ну, Олексо! А ти що? Адже се майдан! Люди можуть побачити!

Олекса. Та що мені люди! Ей, Орисю! Люблю я тебе, як свою душу! Досить не раз на мене всілякої гризоти та турботи паде, а як подумаю, що й ти мене любиш, що швидко моєю будеш, то аж сили мені прибуває.

Орися (плаче). Ти так думаєш? А мені страшно та тужно. Ой господи, як тужно! Не раз і не два думка мене зносить, що марна наша любов, не бути нам у парі.

Олекса. А то чому?

Орися. Олексо! Хіба ж ти не знаєш мого тата?

Олекса. Та що, що він начальник? Овва, не така ще страшна персона.

Орися. Не те, що начальник. А ось те, що лютий він на тебе за отсю читальню. Господи, який лютий!

Олекса. То я мав би право на нього бути лютий за те, що нам без дання рації шандарів на читальню наслав, а потім постарався о то, щоби староство її розв’язало.

Орися. А ти тепер татові на злість ось тут на майдані щонеділі читальню робиш!

Олекса. Ну, а що ж маємо робити? Хлопці і дівчата, ба й старші люди засмакували в книжках і газетах, привикли до них. От ми собі і без читальні щонеділі сходимося і читаємо, балакаємо. І нині зараз посходяться. І що нам твій тато зробить?

Орися. Ей, Олексо! А ти б зважав троха на мене! Адже ж як ти будеш з моїм татом отак воювати, то тато (плаче) ні… ні… ніколи не віддасть ме… ме… мене за тебе!

Олекса (обнімає її). Не бійся, моя ясочко! Якось-то буде. А від читальні мені відступитися годі. Був чоловік троха в школах, хоч і не в високих, був у війську, бачив дещо світу, похопив дещо, як розумніші люди жиють і в біді рятуються, то гріх би був, якби я не старався і своїм сусідам та товаришам тоту ж дорогу показати. А ти не бійся. Твій тато, чень, також чоловік. Я його знав як доброго і чесного чоловіка, аж отсе нещасне війтівство йому голову закрутило.

Орися. Ой, Олексочко! Якби ти знав, як я за них боюся! А кілько разів побачу тата в кумпанії з отсим писарем та з жидом, то аж серце в мене холоне.

Олекса. Ну, ті, певно, не на добро його наведуть. Чи ти знаєш? Я оногди в місті від одного возного довідався, що наш писар і отсей жид Рахміль у криміналі пізналися.

Орися. Ой господи!

Олекса. Писар служив у якогось пана також за писаря і щось там прошкрябав, так той його до криміналу впакував.