Орися. Господи! І мій татко такому чоловікові вірить! Недарма-то мене завсігди такий страх здіймає, коли писар до нашої хати прийде. І ще й на мене глядить так якось, немов сверлує мене тими очима.

Олекса. Кажи йому від мене, нехай дасть тобі чистий спокій, а то я не буду вважати, що він пан писар, а через таку його гречку перегоню, що своїх двох ніг не дорахується.

Орися. Олексо! Що ти? Прошу тебе, не задирайся з ним! Ти ж знаєш, він багато може нам пошкодити! Я так боюся і за татка, і за тебе.

Олекса (бере її за руку). Серденько моє! Не бійся нічого! Ади, ось уже мої читальники йдуть.

Орися. Ой, пусти мене! (Хапає коновки.) Бувай здоров, Олексо!

Олекса. А вечером вийдеш на зарінок? Вийди, Орисю, ждатиму.

Орися (відходячи). Добре-добре! (Відходить.)

Олекса, Митро, інші парубки, Феся і інші дівчата.

Митро. Го-го-го! Наш голова, видно, щось за дівчатами очима кидає!

Василь. А ти гадав, що вже як голова, то має бути як пень?

Микита. А може, як відземок.

Олекса. Спокій, хлопці! Що се за жарти беруться? Зачинаймо читальню!

Митро. Ні, ти нам насамперед скажи, що то за дівчина була, до котрої ти тут залицявся?

Василь. Та тю на тебе, навіжений Товкачу! Хіба не бачив, що се війтова Оришка? Адже Олекса до неї давно… теє…

Митро. Он як! А я й не знав! Ха-ха-ха! То було би добре! Адже ж я думав до неї сватів слати сеї осені.

Олекса (холодно). Я тобі не бороню, шли!

Митро. Не борониш? (Кланяється.) Клінно вашеці дзєнькую, але я не хочу. Чув я, що у війта дуже високі пороги, то якби-смо оба один почерез другого летіли, то, знаєш, могло би до каліцтва прийти. А так знаєш, братчику, що? Стрібуй насамперед ти, почому там локоть борщу. А я тим часом постою на дорозі та й на готове подивлюся.

Сміх.

Олекса. Ну, нехай і так буде. Е, та не про те говоримо. Сідаймо ліпше та прочитаємо що нового.

Всі сідають, хто на лавках, хто на колодах, а хто просто на мураві.

Митро. Тут у мене є нова «Батьківщина».

Олекса. На тебе нині черга читати. От се й добре. А я потому прочитаю дещо з «Діла». Тут у мене є кілька нових нумерів.

Митро (читає). «Віче народне у Львові».

Феся. Ов, та ще о тім вічу? Адже вже тамтого разу щось писали.

Олекса. Тамтого разу тілько заповіджено було, що віче має відбутися.

Феся. То щось таке як весілля, що й заповіді виходять.

Василь. О, зараз видно, що кому на думці, а дівчатам весілля.

Митро (читає). «Велика радість підносить наші груди, коли пишемо. Заповіджене віче у Львові відбулося вповні велично і славно. Здвиг народу був такий великий, якого ані наші вороги, ані ми самі не надіялися. Скромно числячи, зібралося щонайменше 5000 людей зо всіх сторін нашого краю».

Феся. Агій, то десь ярмарок був!

Василь. Е, не дуже великий, коли тебе там не було.

Митро (читає). «І, що найважніше, видно було, що се саме чоло, сам вибір нашого селянства, самі люди свідомі і готові на всяку жертву за народне діло. Видно було, і кождий те чув, що нарід, котрий має таке селянство, не загиб і не може загинути».

Олекса. Видите, а від нас нікого там не було.

Василь. Господи, якби-то чоловік хоч раз перед смертю був на такім вічі! Та то певно, що мусить душа радуватися.

Митро (читає). «А що особливо радувало і підносило кождого, так се те, що були тут і як браття віталися наші люди з різних, хоч і найдальших, закутків нашого краю. Гуцули від Жаб його і подоляки від Гусятина. Лемки в сірих гунях по-сусідськи розмовляли з покутянами з-над Пруту, що красувалися в своїх мальовничих строях».

Феся. А що то таке «мальовничих»? То ніби в мальованках, чи що?

Сміх.

Митро. Ото вигадала! Таже там бабів не було, а самі хлопи.