Він кидається до ослінчика, що разом із кількома черешнями й камінчиком ріні, ніби після невдалого ворожіння, трохи осторонь валяється на підлозі, відштовхнений останнім виявом волі самогубця, перетинає кишеньковим ножем шнур, на якому висить ще теплий Петро Юхимович Копиленко, кладе його на підлогу й заходжується розтирати бідоласі груди, а тоді, пригадавши, як рятують потопельників, вдмухує йому через рот повітря, перевертає то на спину, то на живіт, трясе й ляпає по обличчю, аби він повернувся до життя, яке ще не встигло остаточно вивітритися з тіла.

Дмитрик так старається, аж йому самому чорно в очах і коле в грудях; він боїться послабити зусилля, аби цим не затримати повернення життєвого струму, що його він ніби вже й промацує в охлялих м'язах Копиленка. І дійсно за якусь мить, на величезну радість Дмитрика, той частинами приходить до себе.

Він спочатку нетямущими, потойбічними очима дивиться на свого рятівника, на притлумлену П'ятачиху, яка, стишившися від несподіванки, впала навколішки й гірко схлипує, аж за серце бере, ніби вона весь свій вік тільки й оплакувала мерців з того часу, як забрали її чоловіка і горе зробило її лютою й пащекуватою, завдяки чому вона вижила і сина виростила, — та П'ятачиха, вгледівши, що Копиленко заворушився, зривається на ноги, обличчя її вмить просихає, і вона починає, не шкодуючи висловів, вичитувати Копиленкові, що порядні люди подібного не чинять, де ж це бачено таке неподобство! — накладати на себе руки, а тоді ще й, бува, ходити по табору привидом, як це вже тиняється, особливо в повню, Остап Марганець, жахаючи своєю появою мешканців, — а їм і так не переливки! — в яких він допитується, чи є правда на світі і коли вона нарешті запанує, але Дмитрик сердито перепиняє П'ятачиху на півслові заувагою, аби вона ліпше свого сина шпетила, а не людину, яка щойно повернулася від праотців, від того П'ятачиха одразу ж пригадує, як вона розшукує Андрійка, а пригадавши, ані трохи не збентежена різким тоном Дмитрика, вимагає, щоб він її супроводжував у подальших пошуках, наче це його обов'язок знайти їй загубленого одинака.

Дмитрик рішуче відмовляється. Тепер у нього є ваговита підстава висмикнутися з її товариства, бо хоч Копиленко й очуняв, не випадає залишати чоловіка, якого тільки но повернули до життя, насамоті, попри те, що Дмитрикові раптом і пригадується, як Копиленко, скільки він його знає, оббивав пороги таборової адміністрації і всім скаржився, вимагаючи окремої кімнати для себе, мовляв, йому бодай на короткий час конче треба усамітнитися й зосередитися, оскільки потім з наслідків його усамітнення й зосередження скористається все людство, на що, звичайно, люди здвигали плечима, розглядаючи його вимогу, як дивакуватість, і лише зовсім недавно (якби Дмитрикові корова не затьмарила пам'яті, він раніше це пригадав би), коли дві великі родини Мартинців і Захарчуків виїхали до Австралії, вволили його бажання, аби відчепитися, бож однак ніхто інший окремою кімнатою не цікавився, воліючи якомога швидше покинути табір, а не усамітнюватися.

Що Копиленка зараз не випадає кидати насамоті, усвідомлює навіть П'ятачиха, на короткий час виведена з рівноваги й розмагнечена його самогубством, а тепер уже знову, ніби то не її спіткала хвилева слабість, зібрана й ще затятіша, яка не втримується (правда, вона це робить досить обережно, аби не накликати халепи, бо вона ж не сліпа, щоб не помітити, як Дмитрик чомусь надто переймається усіма її заввагами про врятованого) й показує за спиною непомітно для Копиленка, — цією делікатністю вона розраховує прихилити Дмитрика на свій бік й змусити, як стій, кинути печене й варене й вирушити з нею далі на розшуки, — що в Петра Юхимовича не всі дома і тому він і накинув на шию мотузку, отже не варто біля нього надто упадати, бо якби кожний брав надмір до серця свою долю, весь табір давно перевішався б, і вона, П'ятачиха, перша! — її життя далеко гірше — і нічого!

У неї вже на язиці, наскільки вона більше потребує допомоги, ніж Копиленко, адже й сліпому видно, як бідній жінці важко: сама власним горбом виростила, вигодувала сина і раптом його підступно віднімають! — та Дмитрик пронизує її поглядом, від якого П'ятачисі заціплює на мить усю її балаканину.

Вона аж коротко вагається, чи не обійтися без Дмитрика, який затявся пильнувати Копиленка, хоч тут умри, а що їй міцно уроїлося (не інакше, як через корову, бо звідки подібне спало б їй на думку?), ніби самотужки вона не знайде Андрійка, від одного цього припущення перед її очима спалахує вогонь, і, перечекавши хвилину, П'ятачиха вигукує, як зараз вона все влаштує, привівши когось іншого на посиденьки, хто замінить Дмитрика, без якого вона просто не зрушить з місця.

— Я миттю повернуся! — як заклинання кидає вона й вибігає.

— Даремно! — виривається в Дмитрика, однак П'ятачиха його вже не чує.

— Що ж це ви так? — каже Дмитрик Копиленкові, пробуючи, чи він ще змайструє поламані двері докупи, покищо на прохання господаря завісивши отвір ковдрою, чи ліпше веліти хлопцям роздобути нові: зняти, наприклад, вхідні двері з першого чи другого барака й навісити сюди, не чекаючи, заки таборова адміністрація направить шкоду.

— Ах! — описує Копиленко в повітрі криву, дивлячись на Дмитрика й міркуючи, як неможливо передати словами те, що він пережив, беручися нарешті здійснювати свій винахід, який він роками виношував і вдосконалював. Він чує симпатію до Дмитрика, хоч воно якось і незручно за стільки клопотів, що він йому завдав, і вдячність, що мимоволі спонукує звіритися й розкритися перед своїм рятівником, лише як передати сторонньому те, що йому самому здається тепер далеким і незбагненним, ніби це сталося іншій особі, а не йому, як саме тієї миті, коли він, домігшися окремої кімнати, де йому ніхто не заважав би, а головне, не напсував би, заходився втілювати в життя стільки років обдумуваний до подробиць і нарешті повністю визрілий винахід, його опала на якусь секунду зневіра, хоча, власне, ця зневіра прийшла вже як наслідок видива, яке застукало його зненацька, захитавши саму основу його існування, бо він засумнівався в тому, в чому людина ніколи не сміє сумніватися, і через це його й змело з цього світу?

Може, Дмитрик навіть щиро поспівчуває йому; він, хоч і спекулянт, здається, не поганий хлопець, тільки хіба людина годна збагнути й повністю охопити те, чого вона сама не пережила? Свого досвіду не відкраяти іншому. Та й потім, як переповісти (це якби на хвилину вкласти своє нутро в іншого, тоді воно ще мало б сенс), що він, Копиленко, саме розклав перед собою на столі кілька черешень, якими його почастував Іван Рогоза, десь незаконно добігши вітамінних розкошів, і одну рінину з Ізару, щоб опромінити душевними біофотонами спочатку невеликі предмети, аби нарешті примножити добра на землі, без якого весь світ перетворюється на одну суцільну в'язницю (він вийшов з в'язниці, але в'язниця шириться і скільки в ній ще безневинно сидять! Хто їх порятує? Кожний думає лише про свою шкуру, хто ж чинитиме опір злу, яке ладне згноїти світ?), коли він запримітив: кілька кроків від нього ходить чи радше — підскоком снується драглисте рядно, ніби навмисне позбавлене вищої подоби, проте оздоблене на всю шир губатим писком, який форкає: «Я тобі за це довіку мститимуся!»

Копиленко здивувався, а тоді одразу ж упав на здогад, що це говорить сатана, який спересердя відпльовується від його біофотонів душі, каталізаторів добра, а одночасно й унедійснювачів зла (ідея виникнення цих біофотонів вперше осяяла Копиленка ще в застінках ізолятора на Луб'янці, — а потім остаточно розвинулася й набрала форми на Колимі, — коли після одного з допитів, який лише незбагненним дивом, — він аж сам дивувався згодом, наскільки він живучий, — не зробив його повним калікою на все життя, правда, в голові йому тоді щось таки розкололи, хоч воно потім пройшло, — він лежав на прогнилих нарах отупілою напівживою купою, по якій лазила черва, доходив, нічого не тямлячи й не сприймаючи, і тільки на дні свідомости жевріло, що коли йому поталанить вирватися живим із цього пекла, він винайде засіб, який перетворюватиме мерзенних тварюк в людській личині — на людей, і тоді, власне, й з'явилася в нього ідея біофотонів душі, знищувачів або принаймні нейтралізаторів зла, яка й втримала його при житті).