А як обидва приятелі приєдналися до колотнечі, то вже, самозрозуміла річ, не могли залишатися осторонь ні філько Хитун, ні Всеволод Каленик!

Коли ж латиніст Володимир Харитонович Цуркалевський, називаний у таборовій школі, — поза спиною, — за часте вживання «ерґо» Ерґоном Першим, крізь горішні скельця окулярів, заки їх збили, вловив, що його найздібнішого учня Юрка Басенка, який затесався до побоїща, періщить Корній Сопун по голові, де в бездоганному порядку, просто на лету самі собою вкладалися казуси й модуси, коньюнктиви й герундиви, він, піднявши до неба ковіньку, вигукнув «регеаі шипёш!» і рвонувся вперед, а вигляд його піднесеної ковіньки, яку аж за табором помітив Ігор Остапчук, що крізь дірку, прорізану в дротяній загорожі Дмитриковими хлопцями, ходив відсвіжитися до Ізару, присягаючись пізніше, ніби з ковіньки летіли іскри, — так подіяв на таборових мешканців, що всі повисипали з бараків з наміром до останньої краплі крови, — кому як щастило: руками, ногами, палицями, а Віталій Луцький мокрою пелюшкою, які жінка лагодилася прати, — боронити потоптувану справедливість, хоч потім, коли дійшло до поліції і кмітливіші, правда, дещо пожмакані молодці, своєчасно втратили зацікавлення полем бою, на майдані, крім Тараса Синькавського, що зламав ногу й не годен був кроку ступити (друзів, які його винесли б на руках, як це сталося з іншими потерпілими, аби зайво не потрапляти до поліційного реєстру, не знайшлося), залишилися, як найзапекліші забіяки, тільки Володимир Харитонович Цуркалевський і старенький професор-орієнталіст Дмитро Онуфрійович Кобилко, який, одбігши в тисканині пенсне, пухленькими добрими ручками, ніби саджаючи в повітря розсаду, методично захищався від безтілесних напасників, — подробиця, що спонукала таборових хронікерів назвати цю бійку професорською.

Звичайно, якби Дмитрикові сказали: в такій всеохопній битві, де чубувався весь табір, він стоятиме осторонь і його ніхто не спровокує прикласти і своїх рук (а це ж виключно завдяки корові! Не інакше), він ніколи не повірив би, тим більше, що коли П'ятачиха засікла серед самої гущі свого Андрійка, вона, однією рукою цупко тримаючись Дмитрика, тараном рвонулася вперед з такою силою, аж Прокіп Погорільний відлетів набік і щез, а Данько Небаба відсахнувся, дивлячись на П'ятачиху, як на привид, чим скористався Микола Стрибунець, аби втелющити Данька, відплативши цим способом за залицяння до Дарки Вишневської, ще заки його збив з ніг Остап Нечіпайло, відгородивши тілом Стрибунця Дмитрика, П'ятачиху, Андрійка й Данька від решти.

А втім, якби він їх і не відгородив Стрибунцевим тілом, із самих репетувань П'ятачихи виросли б мури суцільного приску, яких не зважилася б переступити і навала найгрізніших ватаг, бо П'ятачиха. хоч уже й пересвідчилася, що Андрійко живий і не покалічений, кричала так, аж навколо й справді спорожніло, наче її крик випалював усе живе, а Данько Небаба й Остап Нечіпайло заклякли й не рухалися тільки тому, що їм ноги відняло від її галасувань.

— Нелюди! Бузувіри! — надсаджувалася П'ятачиха, підскакуючи то до Данька, то до Остапа, а тоді, повертаючися до Андрійка, картала і його, пощо він затесався в бійку і не ночував дома, аж їй серце перетліло, і, заки Андрійко встигав відповісти, не слухаючи його, тут же на одному віддиху вимагала від Дмитрика (її на всіх вистачало), аби він пішов у свідки проти Данька й Остапа Нечіпайла, які, мовляв, покалічили її синочка.

— Мамо, таж заспокойтеся! Зі мною нічого не сталося, я живий і здоровий. Крім того, я так само винний, як і вони, і сам відповідаю за свої вчинки! — пробував вставити на очах змужнілий Андрійко, але П'ятачиха не слухала й репетувала далі, ймовірно, вже й сама не годна зупинитися.

І саме тому, що вона й сама не годна була спинитися, Дмитрик і побачив, як вона кричить через те, що її хитає на всі боки. Бо хоч Андрійко і стоїть поруч живий і неушкоджений (ну трохи спустили з носа крови, ну наставили кілька ґуль, а хіба ж це йде в рахубу?), він поруч себе самого покоїться мертвий у труні, і це над ним побивається збожеволіла від розпуки П'ятачиха. Вона без перерви світить над ним свічки, одну за одною, шепчучи впереміш молитви й заклинання, з яких поволі висновується велика й пругка, спочатку рожева, а тоді зовсім, як з пареного молока, хвиля, що виповнює все навколо, і Дмитрик крізь цю хвилю виразно розпізнає чорну і висохлу П'ятачиху, що йде вночі з Пилипом Соколюком і Никифором Роздайбідою, які допомагають їй нести труну, аби за табором потайки поховати Андрійка, заки його заберуть і примістять десь на далекому цвинтарі, куди вона не зможе доїжджати, і Дмитрикові серце лускається від співчуття, хоч вона і шпетить його за те, що він категорично відмовляється свідчити проти Данька й Остапа.

І мірою того, як П'ятачиха його лає, а Дмитрик мовчить і думає: це все корова завинила, бо через неї він своєчасно не здихався цієї пащекуватої баби, яку йому тепер невимовне шкода, попри те, що вона йому одночасно й сидить у печінках, він бачить не Андрійків похорон, а свою власну смерть.

Він у незнайомому великомісті, де з найближчої зупинки метро без перерви валять люди, які однак заклопотано проходять повз нього, не зауважуючи його присутности, хоч він лише кілька кроків від них у сквері з підстриженими кущами стоїть, оточений тими типами, що на мить, завдяки його наглому втручанню, припинили добивати носаками чоловіка, який, закривавлений, закляк на доріжці, й кинулися гуртом на Дмитрика, бо він один з усіх перехожих наважився ціною життя боронити беззахисну людину. «Нікчемне, боягузливе падло, як ви смієте піднімати руку на безборонну людину? Невже в вас не лишилося і краплі добра?» — вигукує Дмитрик їм просто в тупі жорстокі пики, що відступають перед ним, хоч він має на захист тільки власні кулаки, аби, зайшовши ззаду, шмагонути його ножем у спину. «Нелюди! — чує Дмитрик сам себе з далекої віддалі, — схаменіться!» — І вже без болю, ніби то його не стосується, зауважує, як його, нерухомого, топчуть підборами, а найменший із зграї з обвислою слинявою губою, не вдоволившись доконаним, пробує вирізати йому очі, оскільки ж він надто старається, ніж вислизає йому з рук і ранить його самого, від чого той, побачивши власну кров, з божевільним криком «Пробі!» зривається на кривуваті ноги й починає дико гнати, перестрибуючи через клюмби, кущі, а за ним розсипається й решта убивць, хто куди, і лише скривавлений чоловік, що закляк на доріжці, підповзає до Дмитрика, чи властиво до Дмитрикового задубілого тіла, і легенько гладить йому обличчя, ніби не тільки очима, а й рукою бажаючи назавжди запам'ятати мертві риси свого рятівника.

«Що ж це мені верзеться на яву? — силоміць струшується Дмитрик, — невже я застудився і мене судомить пропасниця, чи це й далі витівки корови, якій мене чорти підбурили відповісти?» — і помічає біля себе вже тільки П'ятачиху (Данько й Остап наче в воду впали; від побойовища не лишилося й сліду), яка угрущає Андрійка.

— Мамо, я дорослий, і я сам відповідаю за свої вчинки, — на диво спокійно повторює Андрійко, і цей спокій, ця зрілість, якої він невідомо де раптом набрався, ще більше виводить П'ятачиху з рівноваги.

— Пане Дмитрику! — волає вона, — ви свідок, дивіться, до чого довели мені дитину! Я посилаюся на вас! Я їх усіх оскаржуватиму! Я знайду на всіх розправу.

— Вельмишановна пані, я вам не свідок, і даремно ви на мене посилаєтеся! Від мене ви почуєте одне: не мордуйте Андрійка, інакше він вам втече й ніколи не повернеться назад. Він не дитина, а парубок. Світ — широкий, і ви нічого не вдієте.

П'ятачиха люто зиркає на Дмитрика і одразу ж переконується: тепер справді безнадійно до нього сікатися, бо він говорить з таким виглядом, що до нього ніяк не вчепишся; його немов поставили в коло для змагунів і облили олією, і він безперешкодно проходить крізь усі петлі й загороди. І як на підтвердження, ніби це саме так і є, Дмитрик, поплескавши Андрійка по плечу, скеровує кроки до барака, твердо вирішивши негайно разом із хлопцями зайнятися якимось новим проектом, аби від бездіяльности не привиджувалося зайвини, а П'ятачиха знову заходжується докоряти Андрійкові, який (і це вона чує! Вона просто шкірою намацує, як щось чуже заполонило його душу, куди вона не має доступу!) вперше і назавжди вислизає з-під її опіки, щоб жити власним життям, якого їй вже не доведеться ні скеровувати, ні визначати.

І це усвідомлення настільки раптове й гірке, що П'ятачиха, вмить постарівши і вперше за весь свій вік згорбившись, ніби їй порубали всередині риштовання, яке її досі тримало, перестає кричати, і їй спадає на думку, що тепер, видно, наблизився час очікувати своєї останньої години, оскільки їй нема чого робити на цьому світі.

— Мамо! — заклопотано нахиляється Андрійко, беручи П'ятачиху за руку, — що з вами? Я вас не залишу напризволяще! Тільки — моє життя — це виключно моє життя!

Але П'ятачиха, хоч і дозволяє взяти себе під руку, не проронює ні слова, її, як сліпу, веде до барака Андрійко, а вона, чуючи, як її з кожним кроком меншає, ніби одночасно отримує додатковий зір, яким вона в глибинах свого єства зауважує себе: веселу, вродливу дівчинку, з якої б'є життя і якій здається, наче все, що відбувається навколо, — суцільне свято.