Чи не про ці виступи й згадував Кадик? — вирішив отець, пошкодувавши, що він не досить уважно слухав, що з ним справді рідко траплялося, — і тому сьогодні в таборі повно незнайомих облич? бож це олімпіяда не самих м'язів, за якими з тріюмфом поховали решту чоловіка, а й олімпіяда шляхетности, відваги, світла й добра, що їх треба кожної миті оприсутнювати, аби людина лишилася людиною.

— Хочете виступити? — перервав Ґудзієві роздуми парубок у подертому піджаку, з просторої кишені якого визирало каштанове цуценя, накрите замурзаним гусячим крилом.

— Я пошукаю для вас вільний рундук. Тимчасово я тут за розпорядника.

— Дякую. Не турбуйтеся. Нехай іншим разом. Я — на футбольний матч! — зніяковіло признався отець, і, якби його думки не надто заполонив Юхим (щоправда, Юхима з м'ячем одразу ж накрило видиво колісниць у супроводі довгих молодиків із гусячими крилами, які посіяли за собою урвище, вкрите опеньками, серед яких стояв Кадик і сплескував руками, кажучи, мовляв, він у сітях, що їх випадково залишив безголовий Юхим, пробігши з м'ячем на стадіон, звідки доносився рев, оповіщаючи про початок змагань), той клубок, який від слів парубка ворохнувся в Ґудзієві, напевно оформився б у здогад: парубок має для нього вістку, а що ця вістка належить до трохи делікатніших, ніж звичайно, матерій, а Ґудзій весь на стадіоні, то парубок лише чухає за вухом гусячим крилом і мовчить, коли отець, глянувши на нього, але вже не бачачи його, без зупинки обминає рундуки, тюпцює до першої брами, де тим часом розсоталася черга, проходить загороду, біля якої відсутній контролер, майже з підскоком наближається до проходу між риштованнями, на яких доверху східцями покладені дошки для сидіння, і прихиляється до землі від болю, бо йому щосили заломлюють назад руки, аж хрустить у суглобах.

— Я не зайцем, у мене є квиток! — спробував вивільнитися Ґудзій, дивуючися з надмірної ретельности таборових розпорядників, тільки, замість знайомих хлопців із поліції, на нього вишкірилися два конопаті Ваньки в гімнастьорках на випуск і, шарпонувши отця, хоч він з дива не пручався, підвели до столу, обсадженого репатріяційною комісією (усі наче близнюки, усі в орденах, в усіх голови виростають просто з плечей без шиї, імовірно, тільки таких і добирали в репатріяційну комісію), що не інакше, як наскоком, обдуривши таборову адміністрацію, вдерлися на стадіон, заки Ґудзій спокійнісінько пригощався в Кадика, бож із таборян ніхто про неї не знав і повідомити про це було ніяк! оскільки обидва Ваньки тримали Ґудзія, як у лещатах, навіть ще й тоді, як відрапортували, зіщулившися перед товстим куцоногим енкаведешником, обвішаним до пояса орденами, з-під яких час від часу, особливо коли він набирав у легені повітря, крізь мундир проступали завбільшки з куряче яйце блідно-рожеві присмоктки восьминога, пускаючи зеленкуватий слиз, що смужками понасихав на паперах і на бильцях крісла, на якому енкаведешник дрімав:

— Самостійник, шаман, п'яниця!

— Зрадник батьківщини, — підсумував енкаведешник, розплющивши більмоподібну плівку, що, замість повік, затуляла чоловічки (вона ніби не розплющилася, а луснула посередині ока).

— Моя батьківщина ніколи не була вашою! — випростався Ґудзій, побажавши подумки, аби вся репатріяційна комісія, а з нею і вся мерзота, що водиться на світі, провалилася крізь землю.

Проте комісія не провалилася, а енкаведешник розкрив грубу папку й заходився голосно читати за списком прізвища таборян, за кожним разом вичікувально зиркаючи на отця і з видимим задоволенням переробляючи усіх «енків» на «ов».

— Ви не маєте права без суду хапати людей і вивозити, як худобу! — остаточно протверезів Ґудзій, гарячкове мізкуючи, як попередити людей, що енкаведешки, хоч таборянам після стількох жертв уже нібито й гарантували безпеку, підступом заволоділи стадіоном, перетворивши його на пастку.

— Ми не маємо права? Ха-ха-ха! Ми самі втілення права!

— Чому кожен із вас не говорить, а програє грамофонну платівку?

— Ну, ну, ти не дуже!

І що «не дуже» — Ґудзій відчув Ваньчини кулаки на ребрах, та це його не стримало:

— Усі ми й так помремо.

— Ти припини свої шаманські витівки! — запінився енкаведешник з присмоктками на мундирі, який, видно, очікував іншої відповіді, однак другий з комісії, — самі чотирикутні щоки з каламутними щілинами очей угорі (очей здавалося у нього з десяток, хоч усі не більші за шапочку цвяха), штовхнув роз'юшеного колегу ліктем, шепнувши щось на вухо, і той знизив тон, кивнувши Ванькам послабити піклування.

— У трупах ми не зацікавлені. Трупи — лише побічний продукт. Нас цікавить живий матеріял. Крім того, ми — великодушні й прощаємо навіть зрадникам. Якщо ти, належно визнавши свою кари гідну провину, працюватимеш на нас…

— Я до тих не належу.

— На початку всі відважні.

— Терор паралізує не кожного.

— Що за шаманське слово! Явно буржуазна, контрреволюційна вигадка! У нас усе добровільно! Живуть, умирають, угноюють Колиму чи твою рідну Вінницю в ім'я щасливого майбутнього, усе добровільно, виключно добровільно, бо ми — найгуманніші в світі!

Енкаведешник відхаркнувся, і решта репатріяційної комісії, як на партзборах, одноголосне підтакнула з такою ретельністю, що навколо поширився трупний запах із домішкою якогось особливо пронизливого смороду, наче за спинами енкаведешників луснула кишка, напхана кашею з гнилої крови, що служила їм за одне колективне серце, переобтяжене круглодобовим піклуванням: усе для людини, усе для добра людини (як це повторював під час допиту і той інший правонасадник, коли Ґудзій із Сашком Когутом потрапили, замість криївки, до Смершу, і Ґудзія, — Сашка на допиті замордували, — вкинули після відповідної обробки здихати в підвал, звідки він вирятувався крізь пошкоджену каналізаційну руру).

І чи то від надто ретельного притакнення (як скло від голосу розсипається на друзки), чи від навколишніх випарів, повітря над головами репатріяційної комісії прогнило й обвалилося слизькими шматками на риштовання й на звинувальні акти та списки, складені донощиками, хоч енкаведешник із присмоктками на мундирі підхопився, перекинув стіл, і дав знак Ванькам негайно зірвати прикріплену на кількох щоглах брезентову заслону, що затуляла вид на стадіон, аби склалося враження, ніби на землі й на небі все діється виключно з наказу всюдисущого НКВД і їхніх прислужників, які давно на свій кшталт переробили і людину, і природу, ліквідувавши з корінням шаманські вигадки, і тому не повітря прогнило, а він, пахолок Мороку, відданий заповітам Конопатого, велів відхилити завісу, наслідком чого Ґудзій і побачив: посередині стадіону на доріжках для змагунів енкаведешники зігнали таборян із жінками й дітьми в загороди, обнесені колючим дротом і присадкуватими вартовими баштами, які радше скидалися на танцювальні майданчики, де вишиковані чотирикутником помічники спеціальної служби по десятку на раз вихоплюють людей гаками на довгих держаках і вантажать на тягарівки, а наглядачі внизу, пильнуючи, аби хто не вискочив, б'ють знесилених у живіт, груди, обличчя, а коли хто пручається, чергою з автомата проріджують гурт, який ще не втиснули до авт, а на купу живих, мертвих і поранених нацьковують чи то гієн, чи диких кабанів.