Пішла довга пауза. Катя не натискала відбій, і тиша тяглась, як остання ниточка надії.

Дівчина сиділа на автобусній зупинці згорбившись, засунувши руки в кишені куртки. Біля її ніг лежала собака на повідку – начебто лайка, з пухнастим білим хвостом. Ірина побачила її здалеку й квапливо звеліла таксистові триматися правіше.

Демон мовчки їхав на задньому сидінні. Таксист його не бачив; варто було Ірині вилізти з машини на зупинку – як демон опинився поруч, моментально й безшумно.

«Він існує в моїй свідомості, – приречено подумала Ірина. – Тільки я його бачу, тільки я його чую; я сама себе б'ю, і з даху, раптом що, стрибну теж сама…»

Бридкий холод продер між лопатками. Вона відкашлялася:

– Привіт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навіть не сумнівайся!

Дівчина відповіла їй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, – подумала Ірина. – Щось сталося… щось нове».

– Що вам треба? – глухо спитала дівчина.

Ірина сіла поруч. Витягла фото з сумки:

– На.

– Можете залишити собі, – дівчина говорила розмірено й байдужо.

Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальті, притиснувшись до Катиних ніг, і насторожено дивилася на відьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.

«Навіть собаки його не бачать», – подумала Ірина, і плечі її опустилися.

– Так не годиться, – сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись із легкодухістю. – Гарна собачка… Як звуть песика?

– Джина.

– У-у, гарна… Гарна собака, очі розумні… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловіка. Ти цього хочеш – ти його повернеш…

Катя відсунулася на лавці.

– Не називай її «сонечку», «кицю» або «зайчику», – півголосом сказав демон. – Невже важко здогадатися?

Ірина зціпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дівчини:

– Думаєш, мені це вперше? Та я й таким допомагала! Знаєш, скільки щасливих пар живуть, біди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаєш…

Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.

– Отже, свекруха померла, ви з чоловіком посварилися, тепер тобі треба…

– Мені від вас нічого не треба, – крізь зуби сказала Катя. Ірина подивилася на фото у своїй руці. Звела очі:

– Тоді чому не йдеш?

Катя знизала плечима й підвелася. Відразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.

Ірина залишилася сидіти.

Катя, намотавши на руку повідець, підтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сиділа, закусивши губу.

– Дурна, – повідомив демон.

Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.

Катя зупинилася перед світлофором. Червоний, червоний, повз неї проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…

Зелений.

Пішоходи, скільки їх було, покрокували по «зебрі». Катя підняла ногу – й поставила назад.

Озирнулася через плече.

Повернулася й пішла назад, до зупинки.

– Навчи вченого, – сказала Ірина зі стриманим торжеством.

Їй дуже хотілося брудно нагрубіянити демонові. Але вона боялася.

Ірина триста років не бувала в «Макдональдсі» й не любила його, але вибору в неї не було; заклад о цій порі був відносно вільним. Зграйка школярів галасувала в протилежному кутку, але навіть їхній галас не дратував – звучав життєствердно.

– Моя свекруха не померла, – сказала Катя. – Вона загинула.

– Як це сталося? – Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Каті за спиною, і його погляд Ірині дуже заважав.

– У неї стався серцевий напад за кермом, – Катя говорила неохоче, сама, здається, здивована своєю відвертістю. – Вона їхала з дачі, одна, машиною…

Дівчина замовкла. Ірина напружилась, відчуваючи за цим мовчанням важливе:

– Ну і?

– А перед цим ми з нею посварилися, – дуже тихо сказала Катя. – На дачі. Вона поїхала дуже зла.

– Почуття провини, – похмуро сказав демон за її спиною. Ірина кивнула:

– Ти почуваєшся винною?

Катя відвела очі.

– І чоловік теж? Він тебе звинувачує?

Катя навпіл розірвала серветку.

– Стривай-стривай, – Ірина примружилась. – А як він дізнався про вашу сварку?