Повільно повзла хвилинна стрілка. За вікном тривав ранок: поспішали діти до школи, роз'їжджалися машини, що ночували біля під'їзду. Пенсіонери виходили гуляти з собачками, матусі – з маленькими дітьми; годинник пробив восьму. Крісло порожнє, в кімнаті тихо та спокійно.

Вона чекала.

Потім, не витримавши, вийняла з сумки нову пудреницю, куплену вчора замість розбитої. Піднесла дзеркальце до очей; оглянула відбиття кімнати. Але віддзеркалена кімната теж була порожня. Пописані папірці, розлетівшись по кутках, надавали їй дикого вигляду.

Ірина підняла з підлоги свій мобільник. Намацала під диваном одлетілий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нічого не відбувалося. Під вікнами курликала сигналізація, і звичний звук гнав злі тіні надійніше, ніж півнячий спів.

Стискаючи в руках розібраний телефон, Ірина вийшла до передпокою. Тут теж було дзеркало, і ніхто, крім Ірини, не віддзеркалювався в ньому.

Мліючи, вона взялася за ручку дверей. І двері відчинилися!

Затамувавши подих, Ірина вислизнула з квартири. Захряснула двері; стрімголов, мов божевільна, кинулася геть із будинку.

Сусіди озиралися на неї, коли вона, задихаючись і ні з ким не вітаючись, мчала через двір, не зважаючи на газони й на калюжі. Ледь добігши до дороги, вона вдало зупинила машину; гепнулась на потерте сидіння, грюкнула дверцятами:

– Їдьте!

– Куди? – здивувався водій, чорнявий чоловік років тридцяти.

– Їдьте, потім скажу!

Машина влилася в потік транспорту. Ірина кілька хвилин сиділа, закусивши губу, прислухаючись; потім тремтливими руками зібрала телефон: вклала акумулятор, заклацнула кришку.

– Віка?

Сонне «привіт», що пролунало на тому кінці дроту, здалося Ірині солодким, мов янгольський спів.

– Вікусю! Зайди в Інтернет, негайно… подивися… мені потрібна консультація психіатра! Терміново!

Водій витріщив очі. Подивився на Ірину – і зразу ж знову на дорогу; ледь не врізався в круту тачку, що проїжджала повз нього.

– Краще знайомого лікаря, – бурмотіла Ірина, – а якщо знайомого нема, то якого-небудь… Ні, не булімія! Не депресія! Дай мені номер, я сама все поясню!

Віка, людина зібрана й чітка, через тридцять секунд продиктувала телефонний номер. Ірина набрала його, промахуючись повз клавіші; відповів чоловічий голос, низький, упевнений і спокійний.

– Мені терміново потрібна допомога, – квапливо почала Ірина. – У мене… марення, видіння. Я сама себе калічу, і…

У широкому водійському дзеркалі відбивався пасажир на задньому сидінні. Похмурий, жовчний, у сірому костюмі; Ірина завмерла з відкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.

Той, хто сидів позаду, дивився в дзеркало – їй у вічі.

– Ти його бачиш? – запитала Ірина водія.

Він дико зиркнув на неї й ледь не врізався в самоскид.

– Алло! – наполягала слухавка. – Ви мене чуєте? Алло!

– Зупини! – викрикнула Ірина.

Водій метнувся до узбіччя, ніби тільки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз – другого стуку не було, але той, у сірому костюмі, вже стояв поруч, мовчазний і суворий.

Ірина глянула на нього – й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподівано для себе. І дуже боляче.

О десятій ранку Ірина зайшла до під'їзду з двома вивісками: «Нотаріус Попова А. Н.» та «Відьма й цілителька Ірина».

Віка відчинила їй двері й позадкувала:

– Що з тобою?

Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лиці синець.

– Ти додзвонилася до психіатра?!

– Уже не треба, – глухо відгукнулась Ірина. – Все минулося. Я здорова.

– Здорова?!

Віка змусила її розвернутися до світла:

– Хто це тебе?!

– Спіткнулася, – сказав візитер у сірому костюмі. Він зайшов одразу за Іриною, але Віка його не побачила.

– Спіткнулась я, гадство, – процідила Ірина. – І сама себе кулаком… об стовп… випадково.

Віка витріщила очі. Піднесла палець до пластиру на Ірининому лобі:

– А це?

– Третє око, – глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.

– Третє око, – вичавила Ірина. – Вікусю, відчепись, будь ласка.

Віка відповіла уважним поглядом:

– Кому телефонувати?