Шрифт:
– Ти відьма.
– Та яка я відьма, – Ірина зітхнула. – Я справжнісінька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…
– А ким ти мріяла стати в дитинстві? – раптом запитав демон. – Відьмою?
– Лікарем, – зізналася Ірина.
– Нащо?
Ірина задумалася.
– Нінащо. Просто так.
– Допомагати людям?
– Ну що ти за… – Ірина осіклась. – Яке там – «допомагати людям»? Мені б хто-небудь допоміг! Я все життя сама-самісінька, ні грішми підтримати нікому, ні блатом, ні добре слово сказати… Батько – алкоголік, мати – п'яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в поліклініці сестрою… Знаєш, які там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!
Катя поправила перед дзеркалом макіяж. Усміхнулася; щасливе лице, бліде під тональним кремом, із заплаканими очима – заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах і відродження. Кінець і початок.
Вона підморгнула своєму віддзеркаленню. Зараз вони разом поїдуть додому. Їх зустріне Джина.
Вона засміялася.
З убиральні було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькій критій оранжереї. Постояла біля акваріума з великими червоними рибами. Повільно повернулася до зали.
Тихенько грала музика. Макс сидів упівоберта, лицем до виходу з туалету, куди пішла Катя; не бачачи її, він розмовляв по телефону. Крізь тихий шум і ніжну музику до Каті спершу долинула інтонація – муркотання. М'який рокіт. Мед і вершки, шовк і оксамит, голос закоханого чоловіка.
А потім вона почула слова.
– Сонечку, – говорив комусь Макс, – сьогодні ніяк, я зайнятий. А завтра обов'язково. Люблю, люблю, моя пташко. На добраніч і до завтра.
– …Ти знаєш, що таке робота в цій поліклініці? За копійки? Ну й послала я все якнайдалі, пішла туди, де гроші… Тобто я думала, що там гроші… Як я прийшла, та фірма накрилася… Ой, нащо я це все розказую? Воно тобі треба? Ти про Катю турбуєшся, вона з просунутих, і почуття в неї просунуті: любов там, благородне почуття провини… Куди мені!
Ірина озирнулася.
Макс сидів, поклавши на край стола телефон, і в позі його було нетерпіння. Макс дивився на вхід до вбиральні; звідти вийшла одна дама, потім друга, але Каті не було.
– Де вона? – насторожено запитав демон. Максим подивився на годинник.
Ірина встала, на ходу тверезіючи:
– Рахунок, будь ласка.
Карбуючи крок, вона зайшла до жіночого туалету. Неделікатно обвела поглядом дівчину біля дзеркала та літню даму з серветкою в руках, зазирнула до порожніх кабінок.
Пройшла прибиральниця – зайшла в одні двері, вийшла в другі. Ірина, неначе собака-шукач, вийшла до критої оранжереї, тупо оглянула риб в акваріумі, обернулася до гардероба…
І встигла побачити в прорізі дверей, перш ніж вони зачинилися, знайому фігурку.
У центрі міста завжди свято. Катя йшла в юрбі, серед рекламних вогнів, серед ліхтарів та фар, серед квіткових кіосків, серед вітрин і туристів, містом, де навіть опівночі не видно зірок через усюдисуще світло. Катя любила світло. І зараз, на світлі, їй було добре й спокійно.
Вона, немов змія, скинула одну за одною кілька шкур. Неначе кішка, прожила кілька життів; і провина, і любов – усе закінчилося в один день, і настала свобода. Спокій. Сила. Свобода.
На ходу вона набрала телефон редактора Міли – і потрапила вдало.
– Катрусю! – весело закричала Міла. – Прийняли твій старий нарис про дитячу заїкуватість і добре заплатять, правда, вже наступного місяця!
– Тільки не пізніше, – твердо сказала Катя. – І підкинь мені ще замовлень, будь ласка, яких завгодно замовлень: я з чоловіком розлучаюся остаточно.
Міла була вражена:
– Та ну! Слухай, поважаю, респект, давно час. Під'їдеш завтра до редакції?
– Ага, дякую!
Вона дочекалася зеленого світла. Перетнула магістраль. Уповільнила крок, набрала Максів номер; він, як ніколи, відгукнувся зразу:
– Катю, ти де?!
– Вибач, зателефонували в терміновій справі, – сказала, дуже задоволена своїм спокоєм. – Довелося піти. Знаєш, нам треба одержати офіційне свідоцтво про розлучення, щоб не було ні проблем, ні питань.
Тиша у слухавці була красномовнішою за будь-який крик.
– Вибач, це все, – сказала Катя. – Я там за себе розплатилася… на добраніч.
Вона перервала зв'язок, і одразу прорвався дзвінок од відьми. Катя, поморщившись, знову натиснула відбій.
Дівуля могла взяти машину. Могла піти куди завгодно; навколо топтали брук тисячі шин, і тисячі ніг топтали тротуар.
Демон був тут, за плечем. Мовчазний.
Ірина знову набрала її номер. Відповіді не було. І не буде.
– Падлюка! – закричала вона вголос. – Падлюка цей Макс… Які ж падлюки мужики, які гади, вона тебе кохає, паскуднику ти такий!.. Ба ні… і ту йому треба, і цю… Жеребці, жеребці безсовісні!