Шрифт:
– Ага!
Допомагаючи собі руків'ям швабри, Ірина витягла пачку. Нігтями під чорним облупленим лаком підчепила сигарету, затиснула в зубах. Клацнула запальничкою. З насолодою закурила…
Нічого не сталося. Ні стусана, ні окрику.
– Слава тобі, Господи, – сказала вона від усієї душі й, переклавши сигарету в ліву руку, широко перехрестилася. – Пішов, гад. Немає його! Слава Богу…
Регочучи, захлинаючись, вона зробила кілька кіл кухнею. Розчавила сигарету в попільниці; стрибала, здійнявши руки до стелі, і бурмотіла невиразно:
– Тепер усе… тепер усе… тепер пішов… усе… свобода…
Задеренчав дзвінок у дверях.
Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це міг би бути, але заздалегідь готова обійняти й розцілувати гостя, Ірина відчинила двері.
Два медики в синьому ввірвались, як ніндзя, і моментально – не встигла Ірина кліпнути – натягли на неї гамівну сорочку. Услід за санітарами зайшла бліда, змарніла Віка:
– Усе добре, Ір. Спокійно. Усе буде добре…
– Гей-гей-гей! – заволала обурена Ірина. – Відбій тривоги! Зі мною вже все нормально, уже все, здорова!
Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухні, роззирнувся. Подивився на півпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написі впоперек стола: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати»…
– Господи, – простогнала Віка. – Цього я й боялася!
– Біла гарячка, – сказав старший медик. – У машину!
Ірина розсміялася.
Вона сміялася весь час, поки її обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкої допомоги».
Двоє людей сиділи поруч на лаві у дворі, і поруч перебували ніч дві собаки.
Займався світанок.
Історія друга
Гра в наперстки
– Якщо чесно, то треба мені у відпустку…
Поки спускалися сходами лікарні, Віка все намагалася підтримати Ірину під лікоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? – думала відьма. – Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»
Ледь одійшовши від порога, вона вивільнила руку:
– Сигарети принесла?
Віка простягла їй пачку «Вінстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вікон, затягнутих у фігурні ґрати, на неї дивились із заздрістю.
– Клієнтки телефонували, – повідомила Віка, явно бажаючи підбадьорити. – Одна плакала, дякувала – до неї чоловік повернувся. Друга хоче ще раз прийти – не дотримувалася твоїх приписів, не постувала, тому й досі роботи не знайшла.
– Ага, – безбарвно відгукнулась Ірина.
– На сайт пишуть, нові щодня телефонують… Відпустка, звісно, це добре. Але оренди за офіс ще ніхто не скасував.
«Капіталізм, – похмуро подумала Ірина. – Потогінна система, як у дев'ятнадцятому столітті. Ні тобі оплаченого лікарняного, ні тобі соцпакета, ні профспілкової путівки до санаторію. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клієнтура розбіжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Віки, до речі, дочка шістнадцятирічна, їй наступного року до інституту вступати…»
Відразу подумки вона роздратовано себе урвала: «А чому це я повинна дбати про Вічину дочку? Що, своїх проблем мало? У мене задниця сколота, повна сумка таблеток, та ще й діагноз під сумнівом. От замкнули б мене до шизарні місяці на три, якої б Віка тоді заспівала? Добре, що згоди на лікування я не підписала, а той факт, що я небезпечна для себе й оточення, у стані ремісії виявити не вдалося. А якби я розказала чесно, що і як зі мною було – застосували б, не вагаючись, статтю двадцять дев'яту про примусове лікування, і сиділа б я в палаті, і з нудьги знімала б вінець безшлюбності подругам по нещастю…
Добре, що я прикусила язика й не розказала їм правди про демона. Не зізналася, хто мені лоба об дзеркало розбив, хто синця під оком поставив. Утім, синець уже майже зійшов…»
– Іринко, – Віка стурбовано зазирнула їй в обличчя. – Ти взагалі як?
– Нормально.
– Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася. Подумай сама. Припадок, потім лице розбите, неадекватна поведінка, потім ті твої есемески…
– Ти все правильно зробила, – вимушено погодилася Ірина.
– А тепер ти… здорова?
– Сподіваюсь, – Ірина намацала на дні сумки, під капцями в пакеті, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однією з перших лікаревих версій була «симуляція наркоманки в надії одержати свої колеса…» Помилився ескулап. Ніякої радості від цих таблеток мені нема. Чи їх треба горілкою запивати?
Одна надія – якщо, боронь Боже, знову з'явиться цей… демон на ім'я Олег, – таблетки виженуть його крутіше за будь-який екзорцизм.
– Добре, – вона кинула сигарету повз урну, – їдьмо.