Саша промовчала.

В обід, повертаючись з моря, вони зайшли на базар, і Саша сама уважно простежила, щоб не пропустити жодної покупки. Прийшовши в порожню квартиру, по черзі прийняли «душ» з кухлика над тазиком (води, як завжди вдень, не було) і почали куховарити…

Отут і виявилося, що закінчилася сіль.

Темний чоловік сидів на лаві коло виходу з двору. Саша побачила його, щойно визирнула з під’їзду.

Повернулася назад.

Рудий кіт з рваним вухом доїдав сметану з кимось залишеної мисочки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашу жовтим оком і знову вилизував мисочку.

Саша стояла, не знаючи, що робити. Вертатися? Іти, ніби нічого не сталося? Психоз…

У під’їзді стало темніше. Чоловік у синій кепці стояв коло дверей, застуючи світло.

– Олександро…

Вона сіпнулася, наче її гахнуло струмом.

– Треба поговорити. Можна, звичайно, так бігати нескінченно, але в цьому немає ні радості, ні сенсу.

– Ви хто? Звідки ви мене знаєте?

Вона одразу згадала, що мама багато разів називала її на ім’я – надворі, на пляжі. Не дивно, що він знає її ім’я. Захотів – і дізнався.

– Сядьмо на лавочці й поговорімо.

– Я не збираюся ні про що з вами… Якщо ви не перестанете за мною ходити, я покличу… я звернуся в міліцію!

– Сашо, я не вбивця й не грабіжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаєте.

– І не думаю. Ідіть собі!

Вона повернулася й кинулася нагору по сходах. До чорних дерматинових дверей з номером «двадцять п’ять».

На другому поверсі всі двері були руді. З тьмяними скляними табличками, і на них зовсім інші номери. Саша обімліла.

За спиною тихо лунали кроки. Темний чоловік піднімався сходами.

– Я хочу, щоб це був сон! – крикнула Саша.

І прокинулася.

– Мамо, яке сьогодні число?

– Двадцять четверте. А що?

– Учора ж було двадцять четверте!

– Учора – двадцять третє. Так завжди на відпочинку – числа плутаються, дні тижня забуваються…

Вони спустились у двір, у безвітряний і білий, наче молоко, запашний ранок. «Павичеві» дерева стояли непорушно, мов дві рожеві гори з квітучими на них абрикосами. Весела юрба пляжників текла вниз по Вулиці, Що Веде До Моря. Саша йшла, майже певна, що це знову сон.

Коло туристичного кіоску стояло, вивчаючи маршрути й ціни, молоде подружжя. Їхній хлопчик – жуйка в зубах, коліна в зеленці – приміряв окуляри для підводного плавання. Темного чоловіка не було ніде, але відчуття сну не минало.

Вони купили кукурудзи. Саша тримала її, теплу, поки мама витягала з сарайчика і встановлювала на камінні прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просочився сіллю, кукурудзяні зернятка ще не встигли огрубіти й танули в роті. Згризені качани склали в поліетиленову торбинку, і Саша винесла її до урни при вході на пляж.

Темний чоловік стояв далеко, в натовпі. Дивився на Сашу з-під непроникних окулярів.

– Я хочу, щоб це був сон, – сказала Саша вголос.

І прокинулася на розкладачці.

– Мамо, давай сьогодні поїдемо.

Мама від подиву ледь не впустила тарілку:

– Як? Куди?!

– Додому.

– Ти ж так рвалася… Тобі що, тут не подобається?

– Я хочу додому.

Мама помацала Саші лоба.

– Ти серйозно? Чому?

Саша невиразно знизала плечима.

– У нас квитки на друге число, – сказала мама. – Брала за місяць наперед. І то дісталися бічні. І за квартиру в нас заплачено по друге. Сашо, я не розумію, ти ж раділа…

У неї було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне лице, що Саші стало соромно.

– Та нічого, – пробурмотіла собі під ніс. – Це я так.

Вони зійшли у двір. «Павичеві» дерева розливали запах над пісочницею й лавами, над чиїмись старими «жигулями». Уздовж по Вулиці, Що Веде До Моря, чимчикували, як на демонстрацію, відпочивальники з надувними матрацами напереваги. І тривав спокійний, гарячий, розмірено-курортний ранок двадцять четвертого липня.

Коло туристичного кіоску не було нікого. Поруч, у кафе під хирлявими пальмами, компанія хлопців пила пиво й голосно сперечалася, куди поїхати. Усі вони були засмаглі й довгоногі, й хлопці, й дівчата. Усі в шортах. Усі з напівпорожніми рюкзачками на прямих спинах. Саші захотілося поїхати з ними. Начепити рюкзачок, зашнурувати кросівки й рвонути по курних дорогах Криму – де автостопом, де пішки…

Вони з мамою пройшли мимо. Купили пиріжків. Поставили шезлонг, сіли на нього боком з двох сторін. Море трохи хвилювалося, червоний буй підстрибував, оддалеки тріскотіли моторами водні скутери. Саша жувала пиріжок, не відчуваючи смаку. Може, все якось минеться, темний чоловік більше не прийде, а завтра настане, нарешті, двадцять п’яте?