Шрифт:
Ляснула по буйку. Подивилася на небо – там жеврів світанок. Подивилась під воду – туди тягся, ледь помітний, залізний трос якоря.
Повернулася на берег, і щойно накинула на плечі рушника, зайшлася в приступі блювоти. П’ять монет вилетіли одна за одною, залишивши різь у горлі й згасаючі корчі в шлунку. Розкотилися на гальці, ховаючись у щілини між камінням.
Мама повернулася пополудні, дуже втомлена й дуже зосереджена. Валентинові стало краще – інфаркту все-таки не було, допомога встигла вчасно, а тому ніяка небезпека пацієнтові більше не загрожувала.
– Усе буде добре, – повторила мама відчужено. – Сашо, я так хочу спати, просто вмираю… Якщо хочеш – іди на пляж сама. Я посплю.
– Як він там? – запитала Саша. – Може, телеграму якій-не-будь родичці…
– Уже прилетіла родичка, – так само відчужено повідомила мама. – Дружина до нього прилетіла з Харкова. Усе буде добре… Ну, йди.
Саша зняла з мотузки на балконі купальник і вийшла з будинку. Йти на пляж їй не хотілося, і вона подалася бродити по парку, вбогому, запилюженому, але все-таки тінистому.
«Дуже погано, та не жахливо». Страх, шок, зіпсований відпочинок… Однак, з другого боку, хто такий Валентин? Ще тиждень тому – випадковий мамин знайомий. Звичайно, мама так раділа, але ж їхні стосунки з самого початку були приречені. Пляжний роман…
Саша сіла на лаву. Вузька алея була посипана чорними стручками акацій. Гіркота й образа за маму роз’їдали, мов кислота. Курортний роман, яка вульгарність, на що він розраховував… І навіщо йому мучити пристойну жінку – познайомився б із дівулею, яких тут повно, сережка в пупі і джинси, обрізані вище дупи…
Краще б він умер, подумала Саша похмуро.
«Дуже погано, але не жахливо». А Саша було повірила, що лихо станеться з мамою. Таке реальне було передчуття. Страх… відтоді, як вона вперше побачила чоловіка в темних окулярах, страх тримає її в жмені, як вона сама тримає монети. Ледь-ледь попустить – і стисне… «Це навчить тебе дисципліни». Ага, навчило. Тепер вона без усякого будильника вставатиме о пів на четверту. Або взагалі не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» коло воріт пляжу, було відчуття, що все на світі пропало, все-все-все…
Вона перевела дух. Завтра вранці вона допливе до буя, і післязавтра, перед від’їздом, теж. А потім повернеться до міста і все забуде. Школа, будень, випускний клас, репетитори, вступ…
Вона сиділа на лаві, розглядаючи жменю монет на долоні. Двадцять дев’ять штук – з однаковим круглим знаком, з цифрою «нуль». Важкі й маленькі – діаметром як старі радянські копійки.
У поїзді монети розсипалися.
Саша лежала на верхній бічній полиці й дивилася у вікно напроти. Кишеня джинсових шортів виявилася розстебнутою, монети висипалися й розкотилися з веселим стукотом трохи чи не по всьому плацкартному вагону. Саша злетіла з полиці в одну мить.
– Ой! – сказала маленька дівчинка, сусідка з купе напроти. – Грошики!
Саша, присівши навпочіпки, збирала золоті кружальця, виколупувала з-під чиїхось валіз, ледь не збила з ніг провідницю, що розносила чай.
– Обережніше, дівчино!
Дівчинка підняла монетку й тепер з інтересом розглядала.
– Мамо, це золото?
– Ні, – сказала її мати, не відриваючись від книжки. – Це такий сплав… Віддай.
Саша вже стояла поруч з простягнутою рукою. Дівчинка неохоче повернула іграшку. Відвернувшись до вікна, Саша перелічила монети; їх мало бути тридцять сім, а виявилося тридцять шість.
– Вибачте, ви монетки не бачили?
У сусідньому купе похитали головами. Саша метнулася по вагону – сюди й туди, знов ледь не врізалася в провідницю; на крайньому бічному місці, біля виходу в тамбур, чоловік у синьо-червоному спортивному костюмі задумливо розглядав округлий знак на аверсі. Якщо на нього довго дивитися – він здасться об’ємним.
– Це моя, – Саша простягнула руку. – Я впустила.
Чоловік підняв голову. Глянув на Сашу оцінливо. Знову подивився на монету:
– Що це?
– Сувенір. Віддайте, будь ласка.
– Цікаво, – чоловік не квапився виконувати її прохання. – Де взяла?
– Подарували.
Чоловік гмикнув.
– Слухай, я її куплю в тебе. Десять доларів вистачить?
– Ні. Вона не продається.
– Двадцять доларів?
Саша нервувалася. До розмови прислухалася жінка, що сиділа на сусідньому бічному місці, за столиком навпроти.
– Це моя монета, – сказала Саша твердо. – Віддайте її мені, будь ласка.
– Був у мене знайомий, – чоловік перевів погляд з Саші на монету й назад. – Чорний археолог, двадцять років йому. Теж усе копався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потім його зарізали. Кудись він поліз, розумієш, куди не треба.