Стьопка віддав Орисі коробку, хильнув склянку горілки, заїв огірком, поправив окуляри.

— Піду, мабуть…

— Та зачекай! А «гірко»?! — розійшовся п'яний Микола.

— Кому — «гірко»? — хмикнув німець. — Може, ми з тобою поцілуємося?!

Микола задумався, раптом усміхнувся, наче вигадав щось надзвичайне, озирнувся, Стьопку обійняв і прошепотів йому у вухо:

— Чуєш, німець! А пішли до молодих… Станемо під вікном і я-а-а-ак гаркнемо їм «гірко»! Хай на ліжку підскочуть! А?! Люди кажуть, як під час цього діла хлопця з дівкою налякати, так хлопець свого болта з дівки витягти не зможе. Оце буде забава!

— Пішли, — на диво швидко погодився рудий Стьопка. Попросив: — Тільки іще налий.

— Із собою візьмемо, бо як затримаємося, молоді поснуть і пропаде забава! — постановив Микола, засунув у кишеню піджака пляшку горілки, накидав на тарілку огірків та кільце ковбаси, тицьнув німцю в руки. — Будеш закусь нести.

І попхалися. Німець на порозі зупинився.

— Чекай! Зараз… — І назад до клубу. Зі столу цукерку шоколадну вхопив, у кишеню вкинув. На поріг вийшов.

— Миколо… Ти де?

Під вербою біля клубу солодко хропів Льошчин дружба. Німець гірко зітхнув, опустив голову і присів біля Миколи. Дістав пляшку горілки з його кишені, відкоркував… Відірвався, коли ні краплі не лишилося.

Наступного дня вже і сонце на небі відмітилося, уже і гості знову до клубу потяглися, аби забаву продовжити, а молодих — нема і нема.

— Щось вони не дуже поспішають, — намалювався Микола. Запропонував: — Давайте я по них збігаю.

— Та що ти все «збігаю, збігаю»! — Орися йому. — Стій і не рипайся! Самі прийдуть. Перша ніч… особлива. Нащо їх зайве сіпати? Може, вони зараз, як ті голуби, натішитися не можуть.

…Голуб Льошка Ординський голяка сидів на ліжку і спантеличено дивився на біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і.

Почервонів, наче хто йому ляпаса дав.

— Марусю…

Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись — світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа.

— Марусю… Чуєш?

На чоловіка глянула.

— Ось я… Твоя Маруся…

Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився:

— А теє… чого простиня чиста? Мала б… — замовк.

— Я чиста, то і простиня чиста, — та в очі йому допитливо: віриш?

— Чекай… Не те кажеш— У тебе хтось…

— Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша — за собою кличе, третя — дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?

— Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! — і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!

— Сам себе плутаєш, — вона йому.

— Та як же…

Підвелася на лікті, серйозна стала.

— Давай повінчаємося, — попросила. — Богу поклястися — не закарлючку в сільраді поставити…

— Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я — комуніст… Мене за це…

Згасла, відвернулася. Він — з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап'ясток почервонів.

— Кажи, бо вб'ю!

— Твоя я.

— Точно?

— А ще з вищою освітою! — розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.

Злякався. Руку відпустив, цілує її.

— Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю — правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся — прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?

— Твоя я. — відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. — Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.

— А що? Буває якось інакше? — вхопився за той сумнів, як за соломину.

— Буває, — відрізала.

Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.

— Я Льошку розумію! — розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.

— Сором би мали, — дратувалася горбоноса Тетянка. — Хіба їм ночі мало?