Німець про все забув. Подерся на підвіконня і за мить зник у відчиненому вікні. І за цю мить таким героєм себе відчув — наче замість Гагаріна у космосі побував. А в кімнату вскочив — мамо рідна! На ліжку Льошка хропить, біля вікна Маруся в одній сорочині з намистом на шиї, і оце між ними — він, як кизяк в ополонці.

Закрутився на одному місці.

— Та… піду, мабуть, — шепоче і голосу свого не чує.

Маруся всміхнулася, підійшла до Стьопки, затулила йому рота поцілунком. Відірвалася. На Льошку кивнула.

— І оце б ти мене на нього кинув?

— Сама на нього кинулася, — відповів гірко.

— Щоби не топився, — наказала Маруся.

— Все одно пропаду, — прошепотів.

— А я тебе оженю, Стьопо, — відповіла. — Рівні будемо. У мене — оцей ось, а ти, приміром, Тетянку горбоносу візьмеш… А ночі — наші…

— Марусько, та ти… Румунка божевільна, — перелякався.

Вона приклала палець до губ, мовляв, тихесенько мені, й опустилася на підлогу. Стьопчині ноги підкосилися, мов зраділи, — і так ледь німця тримали. Він опустився на підлогу поруч із Марусею і, поки її ловкі руки нетерпляче розстібували ґудзики на його сорочині, обережно відсунув подалі Льошчину руку, яка впала з ліжка і звисала собі просто над Стьопчиним носом.

За рік знову літо в голови запекло.

— А чого це ти, німцю, усе либишся? — запитав баяніст Костя, коли якось ранком прийшов у тракторну бригаду і побачив, як німець без суму колупається у тракторі.

— А по кому сльози лити? — з підозрою зиркнув на нього Стьопка. Перестав посміхатися.

— А сам узнаєш! — Костя лихо вишкірився і присів на колесо трактора — Іди, німець! Дадуть тобі зараз прочухана за всі твої походеньки.

Стьопка сполотнів, розгублено витер засмальцьовані долоні об робочі штани і поправив окуляри.

— Ти теє… Що таке? Куди йти?

— У контору, куди ще? — здивовано знизав плечима Костя. — Щоби заради якогось німця мене на бригаду ганяти!

— А що там, у конторі?

— Там і голова, і секретар парткому, і Льошка Ординський… Він же тепер у господарстві друга людина після Старостенка. Чекають на тебе, німець. Готуй сраку!

Стьопка зітхнув і поплентався до контори. «Та не могло бути інакше, — бідкався подумки. — Хоч колись, та повинні були взнати… Що тепер буде? Хоч би Марусі не чіпали…»

На той час колгосп уже багатим став. Нову контору в центрі Рокитного біля клубу побудував, почав колгоспникам нові хати ставити, і без печей — газ. Стьопка зупинився біля ловко пофарбованого білим парканчика, що стеріг квітник навколо контори, і штовхонув двері.

У конторському коридорі темно, хоч око виколи: мабуть, скупенький Старостенко справедливо розсудив, що у коридорі справи не робляться, і вирішив зекономити на електриці. Стьопка пройшов повз кілька зачинених дверей, за якими шаруділа паперами колгоспна еліта — бухгалтерка, агроном, двійко тваринників та інженер-механік, що був німцю за керівника, і приречено зупинився перед дверима кабінету голови колгоспу Матвія Івановича Старостенка, бо у Рокитному всі знали — коли треба було когось привести до тями, так секретар парткому Петро Ласочка і голова сільради Панасюк збиралися разом тут, у кабінеті голови колгоспу Матвія Старостенка, й оце утрьох без тортур і знущань, а тільки самими своїми словами могли так запиляти норовистого, що той виходив шовковим і слухняним. Та аби потрапити до кабінету голови, треба було пройти ще приймальню. А у приймальні сиділа Маруся. І німець перелякався в смерть — стоїть біля зачинених дверей, а відчинити їх ніяк не наважиться.

— Німець! Ти чого дорогу заступив?! — горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.

— Голова… викликав, — вичавив Стьопка.

— То йди, трясця матері! — розходилася. — От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!

Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.

— О! Про вовка промовка, а він уже й тут, — змірив німця поглядом. — Заходь, Степане! Розмова є.

Стьопка напружився і ступив у кабінет голови. Окуляри враз спітніли, але німець побачив, що народу в кабінеті більше за трійцю, яка зазвичай виймала з рокитнянських відчайдухів душу.

Голова Старостенко зачинив двері й усівся за стіл. На стільцях біля приставного столика сиділи секретар парткому Петро Ласочка, лисий, як бубон, й уїдливий, як осіння муха, біля нього як і годиться голова сільради Панасюк — старий і вже до життя не дуже цікавий, навпроти Панасюка діловито перебирав папери Льошка Ординський у чистій, аж хрумтить, сорочці та пістрявій краватці, поруч із ним поправляв на носі окуляри зовсім незнайомий німцю, нетутешній чоловік. А біля відчиненого через літню задуху вікна… А біля вікна стояла Маруся, і німцю здалося, що вона бліда як примара, насторожена, сумна.

Льошка відсунув папери, встав з-за столу, підхопив один зі стільців, що вишикувалися уздовж стіни, поставив його перед Старостенковим столом посеред кабінету і вказав на нього німцю.

— Сідай, Степане.

Стьопка — як у яму могильну — бух!

— Та що це ти мені отут… Стільці ламати надумав?! — звів брови хазяйновитий голова. — Мало того, що оце соромиш Рокитне на увесь район, так іще і…

Стьопка підвівся.

— Та… відремонтую…

— Знаємо ми вас таких, — затуркотів секретар парткому. — Як на суботник, так не докличешся.