— Та… відремонтую… — і сів. Ноги не тримали.

Старостенко підвівся з-за столу, обійшов кабінет і став над німцем як кара Божа.

— Ну! І що нам тепер оце з тобою робити?

— Та робіть уже, що хочете, — голову опустив. — Можу нових стільців наробити, якщо вже.

— Та що ти за ті стільці мені отут торочиш?! — розсердився Старостенко. — Що ми, Стьопо, з тобою робити будемо?!

— Не буду більше. — прошепотів та на Марусю — зирк.

— Чого «не будеш»? — насупився Старостенко.

— Та… нічого… не буду.

— А я вам казав — негодяща кандидатура! — вставився секретар парткому. — Хіба таких треба на навчання коштом господарства направляти?! Ви ж гляньте — йому все байдуже. На селі знають — вдень німець під трактором валяється вночі на ставку рибу ловить. Оце і всі інтереси у людини. Ні тобі натхнення, ні бажання самоствердитися, нову професію опанувати чи нові знання у роботі використати. У самодіяльність не затягнеш. Честь колгоспу торік на районних спортивних змаганнях відстоювали, так усі хлопці рвали жили, а німець на лавці біля хати цигарку смалив. Зовсім негодяща кандидатура.

— Яке навчання? — не повірив Стьопка.

— А риби хоч багато ловиш? — спитав незнайомець, пропустивши Стьопчине запитання повз вуха.

— Отож! — розсміявся Льошка. — На ставок ходить, а риби упіймати не може.

— А на що ловиш? — прокинувся від старечої сплячки голова сільради Панасюк. — На макуху?

— Так! Годі теревенити! — гримнув голова. — Справа серйозна. — На незнайомця кивнув. — Поважна людина а району приїхала з рознарядкою. Маємо відправити рокитнянця на навчання.

— Я… не хочу з Рокитного… — почервонів Стьопка.

Голова зітхнув, потилицю почухав, важку долоню німцеві на плече поклав.

— А що робити? Мусиш, бо прийшла рознарядка на хлопця зі стажем роботи у господарстві. Оце перебрали — ти один такий.

— Не треба мені того… — ще дужче почервонів.

Голова насупився.

— Дивлюся я на тебе, Стьопо… Ніби ж і непоганий хлопець. Не п'єш, на техніці знаєшся, а чогось тобі не вистачає… Знань не вистачає! Так?

Незнайомець з району в паперах попорпався, нагадав голові:

— У вас ще з демографічними показниками не дуже…

Голова зиркнув на районного, руки за спину заклав і заходив навколо Стьопки, як навкруг новорічної ялинки.

— Отож, отож… — зупинився, та як лясне Стьопку по плечу. — А чи женися! Чи так я кажу? На демографічних показниках відробиш як освіти не хочеш. У народі кажуть: до тридцяти — не жонатий, до сорока — не багатий, виходить, зовсім пропащий.

— Нема мені ще тридцяти, — Стьопка розгубився вкрай.

— Нема, нема… Та уже й не вісімнадцять. Як ти ото без жінки вправляєшся?

— Відомо як, — хихотнув Ласочка.

— На селі дівок — як тих вошей на солдатській онучі, — піп своє Старостенко. — Взяти, приміром. — до Марусі обернувся, — як ти, Марусю, казала, ту дівку звати?

— Тетянка, — вперше озвалася Маруся.

Стьопка очі опустив, кров аж під кадик. «Клята, — захлинувся. — Що робить? Що робить, паскуда?! Зовсім хоче мене зі світу зжити!»

— Тетянка! — підхопив голова. — Гарна дівка! Ото тільки, що ніс горбом, так і ти, Стьопо, не перший красень на селі. Якраз — пара. Колгосп тобі свайбу організує. Хату дамо. — На Льошку глянув. — Дамо?

— Є ще одна незаселена, — Льошка відповідає.

— Отож! Чув? Хату нову дамо. З газом.

— Не потрібна вона мені, — відчайдушно заперечив німець.

— Хто? Тетянка? Чи хата? — вискочив Ласочка.

— Ні дівка, ні хата…

Голові набридло вмовляти німця, він грюкнув кулаком по столу так, що аж графинчик із водою підскочив, упав у своє крісло і постановив:

— Тоді збирайся! Поїдеш науку колупати! Нам у господарстві байдужих елементів і без тебе вистачає.

Стьопка вчепився руками у стілець, зціпив зуби і прохрипів — ледь чутно.

— Гаразд… Женюся…

Старостенко всміхнувся, руками розвів — от і добре.

— А на освіту кого писати? — спитав його районний.

Стьопка з ненавистю на Марусю зиркнув.