— Почалося! подумав Арсен. Скільки ж їх йде на нашу землю? Скільки смертей, сліз і нещастя несуть з собою! .. І чи знають там, на Україні, про біду, яка незабаром чорним смерчем пронесеться по безкрайніх степах? ..

Він сидів на узбіччі дороги і пильно придивлявся до вояків, визначаючи їхній вік, розглядав зброю, спорядження, рахував загони і скільки в кожному загоні людей. Мимоволі порівнював зі зброєю та спорядженням запорожців, лівобережних козаків гетьмана Самойловича та московських стрільців. Виходило, що турки мають більше холодної зброї — шабель, ятаганів, списів, боздуганів. Крім того, кожен вершник мав приторочений до сідла аркан, щоб ловити ясир. Зате вогнепальної зброї було менше, і була вона різномаста: яничарки, венеційські аркебузи і руські пищалі, різнокаліберні пістолі. Загони акинджіїв [76] , що їхали на худих швидких конях, мали тільки шаблі й луки.

Коли військо зникало вдалині, конвоїри нагайками зганяли невільників, а потім нещадно підстьобували тих, що приставали. Знову лунав стогін, гримкотіли кайдани.

Нарешті показався Стамбул. Величезне місто здибився на крутих пагорбах тонкими шпилями мінаретів, банями якихось невідомих кам'яних будівель. Праворуч голубіло спокійне Мармурове море, ліворуч блищав під сонцем Золотий Ріг [77] .

У місто невільників не пустили голову колони направили в обхід, до пристані. Там їх завели в обгороджений високим кам'яним парканом величезний тюремний табір, вишикували і передали якомусь сонному аги. Коли лад завмер, ага повільно обійшов його, перерахував усіх, потім сказав хрипким голосом:

— Відтепер ви раби нашого найяснішого падишаха. За непослух батоги! За втечу смерть! .. Хто краще працює, отримуватиме їжу двічі на день. А хто гірше тільки раз! .. Козакам, якщо такі є, вийти на п'ять кроків вперед!

Чоловік двадцять вийшли з ладу. Трохи повагавшись, вийшов і Звенигора. Запитально глянув на агу. Для чого це йому козаки знадобилися?

— Ви підете зі мною, сказав ага. Решта залишаться тут

Строй розпався. Люди розбрелися по табору, засіяному землянками, як Кротова норами.

Козаки побрели за агою і незабаром опинилися біля входу в темний, запліснявіле підземеллі, звідки на них війнуло затхлим смердючим повітрям. Звенигора мимоволі відсахнувся, але сильний тумак між лопаток змусив його прискорити крок.

У підземеллі було повно людей. Одні лежали на брудному земляній підлозі, інші сиділи вздовж стін, треті юрмилися біля гратчастих дверей, де повітря було трохи свіжіше. Обірвані, оброслі, як дикі звірі, вони скоріше скидалися на привидів, ніж на живих людей. На всіх залізні кайдани. У деяких на лобі або щоці стояло клеймо.

Загриміли двері, дзенькнув засув.

Новачків оточили в'язні-старожили. Кожному хотілося дізнатися, що там на волі, вдома, на Україні. Звенигору обняв якийсь зарослий бородатий чоловік, притиснув до грудей:

— Арсен, це ти?

Арсен з подивом глянув на незнайомця. Звідки його тут знають? Невже хто з запорожців? Раптом на обличчя бороданя, на копицю пшеничних волосся впав світло. У посмішці блиснули білі зуби і великі блакитні очі.

— Роман Воїнов! зрадів Арсен. Ось так зустріч!

Вони обнялися, поцілувалися. Навіть забули про кайдани, сжимавшие руки і ноги.

Питанням не було кінця. Як ні коротке була зустріч у Кафе, вона навіки зблизила двох козаків запорожця і дончака. Добре слово і добру справу ніколи не забуваються!

— Ну, а з тобою що сталося? запитав Арсен, коротко розповівши про свої поневіряння.

— У мене все вийшло простіше. Але не легше, з сумом відповів Роман. Привезли в Стамбул, продали на галеру. Плавав по Чорному морю, по Білому [78] .

Вони переночували, зігнувшись у кутку. Було дуже душно від безлічі брудних, давно немитих тіл, моторошно від гучних вигуків і стогонів хворих

Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди-куле. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам'яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам'яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.

Козаків завели на широке подвір'я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам'яним ганком, де виднілися обковані залізом двері.

Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:

— Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?

— А ти думаєш, галушки даватимуть?

— Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?

— Як нас підвісять, тоді дізнаємося.

— Усіх не підвісять: гаків не вистачить!

— Тихше! Тихше! Виходять!

Двері розчинилися. На широкий кам'яний ганок вийшов гурт людей. Посередині став козацький старшина, в червоному жупані, з шаблею при боці. На голові — горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пір'їнами і камінцем-самоцвітом... Він був дуже блідий і дивився прямо на стрій невільників, не повертаючи голови. Маленькі чорні очі нерухомо сиділи в набряклих, червонястих від запалення повіках. Позад нього стояло кілька старшин, козаків і яничарів. У них з-за плечей виглядав старий понурий православний піп. До старшини в червоному жупані підійшов сивовусий непоказний чолов'яга.