— От бачите! — вигукнув він. — Є між вами розумні люди!

— А є, потурнаку проклятий! — сказав, підходячи. Арсен. — Не всі тут зрадники, як ти із своїм гетьманом і його поплічниками. — Він пальцем показав на тих, що стояли на ганку, а потім повернувся до невільників: — Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрішного! Був разом з ним у неволі на берегах Кизил-Ірмаку! Кому ви вірите? Зрадникові, через якого загинуло багато наших людей? Відступникові, що забув віру і народ свій?.. Запитайте його, як він тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батьківщина проклене того, хто разом з яничарами підніме на неї руку!

— Арсене, стережись! — пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос.

Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрішного струмувала лють. Нижня щелепа тіпалась, як у пропасниці.

— Проп-пад-ди, с-соб-бако! — прохрипів він, вихоплюючи шаблю.

Арсен скоріше інстинктивно, ніж свідомо, підняв над головою заковані руки, захищаючись від удару.

Шабля зі скреготом ковзнула по ланцюгу і переламалась. Многогрішний з подивом і гнівом глянув на обрубок, що лишився в руці. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою — подав йому. Але в цей час ряди невільників здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ганку. Зловісні вигуки, тупіт ніг, брязкіт кайданів — усе змішалося в один грізний рев.

Чиїсь дужі руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло:

— Арсене! Брате! Зустрів-таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкіше між люди!

Здивований Звенигора відчув на своїй щоці шорсткі вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу.

А розлютовані невільники перли їм насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усіх боків простягалися страшні скоцюрблені руки, щоб схопити потурнаків за горлянки.

Переляканий Юрій Хмельницький і його почет позадкували до дверей.

— Варта! — заверещав Многогрішний, ховаючись за спину міцного горбоносого турка.

Яничари заступили собою двері, наставили гострі харби [79] .

— Вургун! Дур! Стій! Назад, погані свині!

Варта відтіснила невільників. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами шабель, зганяючи на середину двору.

Арсен і Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цій людській круговерті, поволі просувалися до брами, де над головами виднілася пшенична кучма Романа Воїнова.

— На каторги всіх! — закричав позаду якийсь ara. — До опачин!

Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями ніг, валка невільників поповзла рудою, спеченою під гарячим сонцем дорогою назад, до моря.

Коли запопадливий на новини і різні історії Спихальський задовольнив свою цікавість, вислухавши докладну розповідь Арсена про все те, що з ним сталося після їхньої розлуки в очеретах біля Бургаса, запорожець у свою чергу спитав:

— Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут?

— Серед козаків?.. Я мав надію, що здибаю кого-небудь із знайомих, прошу пана. І не помилився.

— Та ні. Як потрапив до рук яничарів? Спихальський закліпав очима і зніяковів.

— О, то длуга гісторія...

— А коротко?

— Прошу пана... Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблів їй у пельку! Якраз по вашому відході. Я намостив собі був у човні гарненьку постіль з сухого очерету і трави. Приліг і...

— І закуняв? — усміхнувся Арсен, знаючи про цю слабість товариша. — Ох, пане Мартине, пане Мартине! Спихальський зніяковів ще дужче.

— Так, прошу пана, закуняв... Аж раптом прокидаюсь від негречного стусана під бік. Дивлюся — стоять наді мною два турки, глипають чорними очима ще й регочуть, триклятії Ну, я схопився і, не довго думаючи, двигонув еднего в пику, а другого в живіт. Враз облишили сміх, прошу пана! Ніби заціпило обомі, «Що тут діяти? — подумав о тій миті. — Тікай, пане Мартине, до лясуі..» Стрибонув я з човна на берег — та в очереті Але тутай наскочило на мене ще двоє, звалили на землю і почали періщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опісля накинулися всі ті штири здрайці, зв'язали — і, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звідтам — сюди, на каторгу. От так...

— Сумна історія трапилася з нами, — промовив замислено Арсен. — Зовсім сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скількох злигоднів витерпіли — і маєш: знову в неволі! Та ще в якій — на галері... Одна втіха, друзі, — ми знову разом.

Вранці, з першими променями сонця, важка, але швидкохідна каторга «Чорний дракон», що мала три ряди весел, м'яко відчалила від кам'яного причалу стамбульського військового порту.

Глухо і спроквола загув на нижній палубі барабан — бум-бум, бум-бумі В такт його ударів одночасно піднімалися і опускалися по обидва боки судна міцні довгі весла. Хлюпотіла за бортом голуба вода, іскрилася міріадами сріблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садів, що густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського міста вривалася в тісні, затхлі приміщення для пайзенів — невільників-веслярів.