Не лишалося нічого іншого, як тут же й заночувати, — вони навіть не наважилися пошукати на землі недоїдків, боячись знову погубитись. Але довго вони не пролежали — щойно Більбо задрімав, як Дорі, чия черга була вартувати, гучно прошепотів:

— Вогні з’явилися знов, і їх стало більше.

Усі аж підскочили. Справді, десь неподалік мерехтіли десятки вогників і цілком виразно чулися голоси та сміх. Ґноми і гобіт почали повільно підкрадатися до світла — вервечкою, тримаючись одне за одного ззаду. Коли вони були вже близько, Торін звелів:

— Цього разу — аніруш! Нікому й носа не показувати з криївки, доки я не звелю. Спершу я пошлю самого пана Торбина, щоб він побалакав із ними. Його вони не злякаються («А я їх?» — подумав Більбо) — і, принаймні я на це сподіваюся, не завдадуть йому шкоди.

Наблизившись до краю світляного кола, ґноми раптом виштовхнули поперед себе Більбо. Не встиг він надіти свій перстень, як опинився, мало не перечепившись, у сліпучому світлі вогнища та смолоскипів. Нічого доброго з цього не вийшло. Усі вогні знову згасли, і запанувала непроглядна пітьма.

Якщо їм і раніше було важко зібратися докупи, то цього разу все стало набагато гірше, бо вони ніяк не могли знайти гобіта. Щоразу, коли вони перераховували одне одного, в них виходило тільки тринадцять. Вони кричали, кличучи:

— Більбо Торбине! Гобіте! Гобіт ти капосний! Агов! Гобіте, хай тобі грець, де ти? — і таке інше, але відповіді не було.

Вони вже втратили будь-яку надію, коли Дорі наштовхнувся на Більбо — цілком випадково. В темряві ґном перечепився через, як він гадав, колоду і виявив, що то був гобіт, котрий скрутився калачиком і міцно спав. Довелося добряче його потермосити, щоб розбудити, а коли він прокинувся, це було йому зовсім не до вподоби.

— Мені снився такий приємний сон, — пробурчав він, — про те, ніби я саме смачно обідав.

— Ой лишенько! Він здурів, як Бомбур, — залементували ґноми. — Не розповідай нам про сни. Від снів про обіди не буває нічого доброго, і нам вони не сняться.

— Сни про їжу — це найкраще, що може для мене бути в цьому пропащому місці, — промимрив Більбо, вмощуючись біля ґномів і збираючись знову заснути і додивитися свій сон.

Але вогні й тоді з’явились у лісі не востаннє. Згодом, пізно вночі, Кілі — тепер він стояв на чатах — розбудив їх усіх знову, гукаючи:

— Неподалік аж палахкоче — певно, враз засвітилися сотні смолоскипів і чимало багать, ніби якимись чарами. І послухайте, як там співають і грають на арфах!

Трохи полежавши і послухавши, вони відчули, що не можуть боротися з бажанням підійти ближче і ще раз спробувати попросити допомоги. Вони знову зірвалися з місця, але наслідки цього разу були фатальними. Бенкет тепер був іще бучніший і розкішніший, аніж раніше, а на чолі довгої низки бенкетарів сидів золотоволосий Лісовий король у короні з листя — достоту король із Бомбурового сну. Ельфи передавали один одному чаші — по колу та понад багаттями, деякі грали на арфах, і багато хто співав. їхнє блискуче волосся було рясно заквітчане, на комірах і поясах у них мерехтіли смарагди та діаманти, а їхні обличчя, як і пісні, іскрилися веселощами. Голосні, виразні та прекрасні були ті пісні — й Торін виступив на середину кола.

Мертва тиша запала на півслові. Усі вогні згасли. На місці багать заклубочився чорний дим. В очі ґномам сипонуло приском та попелом, і ліс знову сповнився їхнім криком і лементом.

Більбо опам’ятався, коли бігав по колу (як він гадав), безперестанку кличучи:

— Дорі, Норі, Орі, Оїне, Ґлоїне, Філі, Кілі, Бомбуре, Біфуре, Бофу-ре, Дваліне, Баліне, Торіне Дубощите!

Тим часом ґноми, котрих він не міг ні побачити, ні намацати, так само бігали круг нього (раз у раз вигукуючи: «Більбо!»). Але крики його супутників усе віддалялись і слабшали, а відтак — хоча згодом йому здалося, що вони перетворилися на віддалене волання про допомогу, — всі голоси врешті стихли, й він залишився сам у цілковитій тиші й темряві.

То був один із найзлощасніших моментів у його житті. Але невдовзі він збагнув, що спроби бодай щось зробити до того, як настане день і хоч трохи розвидніється, ні до чого доброго не доведуть, а отже, не варто втомлювати себе блуканнями без жодної надії на сніданок, який би відновив сили. Тож він сів долі, притулившись спиною до дерева, і — не востаннє — поринув у спогади про свою далеку-далеку гобітську нору з її чудовими коморами. Він саме заглибився в думки про копчену свинячу грудинку, про яйця, грінки та масло, коли відчув, що до нього щось доторкається. До його лівої руки притислося щось схоже на міцну липку струну, а коли він спробував поворухнутися, то виявив, що його ноги обплутані такою самою струною, тож ледве він підвівся, як перечепився й упав.

Тоді, з’явившись із-за його спини, на нього навалився величезний павук, — ось хто ретельно зв’язував його павутиною, доки він дрімав. Більбо бачив самі лише очі цієї потвори і відчував дотик її волохатих лап, коли вона силкувалась обплутати його своїми огидними нитками. Йому пощастило, що він вчасно прийшов до тями. Ще трохи — й він узагалі не зміг би поворухнутись. А так — почав відчайдушно відбиватися. Він молотив павука кулаками — бо тварюка спробувала впорснути йому отруту, щоб його втихомирити (як роблять із мухами звичайні павуки), — аж тут згадав про свій кинджал і видобув його з піхов. Павук ураз відскочив назад, і Більбо встиг перерізати павутину в себе на ногах. Тепер була його черга нападати. Павук, очевидно, не звик до комах, що носять при боці таке жало, — інакше б він чимскоріш утік. Але не встиг він кинутися навтьоки, як Більбо напав на нього і вгородив кинджал просто йому межи очі. Павук ураз шалено застрибав і засмикався, сіпаючи лапами в жахливих конвульсіях, — але Більбо добив його другим ударом, а тоді повалився на землю і надовго знепритомнів.