Більбо шмигнув на нове місце, але кілька павуків миттю кинулося в різні боки обжитої ними галявини і заходилося ткати павутину через усі прогалини між стовбурами дерев. Дуже швидко гобіт упіймався б у щільне кільце павутиння, — принаймні такий був задум павуків. Звідусіль оточений тепер гігантськими комахами, які чигали на нього і заклопотано ткали тенета, Більбо зібрався з духом і заспівав нову пісеньку:

Тут він роззирнувся і помітив, що останню прогалину між двома високими деревами вже заснувало павутиння, — але, на щастя, не справжнє павутиння, а тільки грубі тенета з павучої линви подвійної товщини, похапцем натягнутої туди-сюди від стовбура до стовбура.

І він пустив у хід свій маленький меч. Гобіт посік тенета на шматки і, не перестаючи співати, побіг далі.

Павуки побачили кинджал (утім, не думаю, щоб вони знали, що то таке), й ураз уся їхня ватага щодуху кинулася наздоганяти гобіта — по землі та по гіллі, перебираючи волохатими лапами, клацаючи щелепами та клешнями, вирячивши очі і бризкаючи слиною від люті. Вони гналися за ним лісом, доки Більбо не забіг так далеко, як тільки наважився. Тоді, тихіше за мишку, він покрався назад.

Більбо знав, що в нього вкрай мало часу, поки розчаровані павуки повернуться до дерев, на яких були підвішені ґноми. Але за той час він мав визволити друзів. Найважчою справою було дістатися до довгої гілки, на якій погойдувалися кокони. Не думаю, щоб він упорався з цим, але, на щастя, павук лишив там линву, яка звисала до самої землі. За її допомогою, хоча вона й липла йому до рук, Більбо видряпався нагору — і наштовхнувся на старого, вайлуватого та підступного товстуна-павука, якого лишили вартувати полонених і який безперестанку щипав їх, з’ясовуючи, хто з них найсоковитіший на смак. Павук збирався почати трапезу, поки нікого не було, але пан Торбин виявився моторнішим за нього: перш ніж павук уторопав, що трапилося, він відчув у собі жало Більбо і скотився з гілки замертво.

Наступним завданням Більбо було звільнити найближчого ґнома. Але як? Якщо він переріже линву, на якій висить кокон, то нещасний ґном гепнеться на землю з чималенької висоти. Плазуючи гілкою (через що всі бідолашні ґноми смикались і розгойдувались, неначе стиглі груші), він добрався до першого кокона.

«Філі або Кілі», — подумав він, помітивши кінчик блакитного каптура, який стирчав зверху. «Найімовірніше — Філі», — подумав він, помітивши кінчик довгого носа, вистромлений із намотаного павутиння. Звісившись із гілки, гобіт примудрився перерізати майже всі міцні липкі нитки, що обплутували кокон, і тоді звідти, хвицаючи ногами й борсаючись, видобулася більша частина Філі. Боюся, Більбо не витримав і розсміявся, побачивши, як ґном посмикує затерплими руками та ногами, обмотаний під пахвами павучою линвою, — точнісінько як оті кумедні іграшки, що танцюють на дроті.

Так чи інак, але Філі видерся на гілку — й уже тут сам доклав усіх зусиль, аби допомогти гобітові, хоча почувався геть хворим і кволим від павучої отрути й від майже цілодобового висіння у щільному коконі, звідки стирчав лишень його ніс, дозволяючи хоч якось дихати. Філі довгенько промучився, віддираючи чортове павутиння від вій і брів, а щодо бороди — то йому довелося майже всю її зістригти. Відтак, уже вдвох, вони заходилися затягати на гілку одного ґнома по одному і звільняти їх від тенет. Усім було не легше, ніж Філі, а декому ще гірше. Хтось узагалі ледве міг дихати (як бачите, довгі носи часом приносять користь), а комусь павуки впорснули забагато отрути.

Визволено було Кілі, Біфура, Бофура, Дорі та Норі. Бідолашний старий Бомбур так знесилів — адже він був найтовщий і його постійно щипали і тицяли в живіт, — що скотився з гілки і бебехнувся на землю (на щастя — на купу листя), так і лишившись там лежати. Але п’ятеро ґномів і досі висіло на краю гілки, тимчасом як перші павуки вже повернулися, розлючені ще дужче, ніж раніше.

Більбо негайно переповз ближче до стовбура і почав одганяти павуків, які вже дерлися догори. Він зняв персня, коли визволяв Філі, й забув надіти його знову, тож тепер усі павуки зашипіли, бризкаючи слиною:

— Тепер ми тебе бачимо — ти, малий паскуднику! Ми тебе висмокчемо, а твої кісточки та шкурку порозвішуємо на дереві. Ага! У нього є жало? Ну та ми все одно доберемося до нього — а тоді повісимо його на день-два вниз головою.

Доки це тривало, визволені ґноми поралися біля решти полонених, кремсаючи павутиння ножами. Ще трохи — й усіх буде звільнено, хоча незрозуміло було, що ж робити далі. Минулої ночі павуки переловили їх досить легко, але це сталося зненацька і завдяки темряві. Тепер же заносилося на жорстоку битву.

Раптом Більбо помітив, що чимало павуків на землі обступили старого Бомбура і, знову зв’язавши його, кудись потягли. Більбо скрикнув і різонув кинджалом павуків, які лізли просто на нього. Вони миттю розступились, і він подерся вниз, зістрибнувши з дерева в саму гущу тих, що були долі. Такого жала, як його маленький меч, вони ще не бачили. Як він штрикав навсібіч! Ще й сяяв од задоволення, прохромлюючи павучі тіла. Коли півдюжини павуків було вбито, решта відступила, залишивши Бомбура на руках у Більбо.