До помешкання ми вперше потрапили пізно увечері. З нами були адреса, два комплекти ключів у конвертах і ціла компанія знайомих поляків, що ніяк не хотіли спинятися в азарті розпивання все нових і нових пляшок. Помешкання виявилося найвищим у тому чотириповерховому будинку. У нас такі називають мансардовими, себто розташованими безпосередньо на піддашші. (Слово «піддашшя» подобається мені ще й тим, що фонетично є нашою гідною відповіддю чужинській «мансарді»).

Отож ми довго піднімалися сходами.

Тепер увага! Перед порогом там бовванів Маленький Принц на підставці — випиляний з деревини і розфарбований у згоді з кольорами першоджерела об'єкт заввишки з половину людського зросту. Комусь із нас це відразу не сподобалося, а хтось навіть присвиснув і сказав «Ну от!».

Як описати помешкання? Я назвав би його перевантаженим. Це при тому, що люб'язний власник-незнайомець перед тим, як на кілька діб звільнити його до наших послуг, подбав про капітальне прибирання. Тобто в помешканні на ту хвилину панував ідеальний порядок. І разом з тим його не можна було не назвати захаращеним.

Маленьких принців, того ж типу, що і при вході, в ньому виявилося ще зо п'ять — у тих самих костюмчиках зі штанами кльош та з тим самим пучкувато-солом'яним волоссям. Але, крім них, там усюди траплялися й інші персонажі — Качур Дональд, Негренятко-Кухар, Пінгвін Отелло, Манді-Вейтресс у міні-спідничці та з випнутими задерикувато цицями й попеням. Назагал усе в тій треш-хаті належало певній грайливій цілості — такому собі перехідному від Мерилін до Елвіса солодкому стилеві — з урахуванням усіх дев'яти років різниці між старушенцією Мерилін та шмаркачем Елвісом. (Зараз, іще хвилинка — і я згадаю, як це називається… Пін-ап — от що це таке. Дівчатка, актриски, зірочки, сексуальні символята з першої, а частіше третьої сторінки журнальних обкладинок — їх витиналося ножицями і пришпилювалося на видному місці. От звідки цей pin-up, чи то пак пришпил або — українською звучатиме ближче до оригіналу — прикноп. І тепер я вже знаю, як усе це назвати: пін-ап-помешкання).

Стіни ж було позаклеювано фотошпалерами, чорно-білими. І на них усюди красувалися типи в капелюхах і шарфах — якісь підстаркуваті кіногерої? Я не впізнавав жодного з них, але був майже впевнений, що то знаменитості минулих років, великі сучасники і конкуренти якогось, наприклад, Гемфрі Боґарта, що його, до речі, я попри своє невігластво б усе-таки впізнав.

Капелюхи й шарфи, шарфи й капелюхи. Вони, наче продовження фотошпалер, заповнювали все помешкання. Наче ті шпалерні дядьки знічев'я закидали їх сюди зі свого потойбіччя. Капелюхи мали один і той самий фасон — здається, його називають ковбойським або стетсонівським. Проте замість ласо ми повсюдно натикалися на тростини, ціпки й костурі.

Іноді раптово накочувала м'якість: якісь жіночні елементи декору на зразок тюльпанної плювальниці, заповненої м'ятно-карамельними смоктальними подушечками. Окремі фрагменти навіювали враження про житло зістарілої та всіма забутої моделі років десь так 1940-х — отут вона доживає віку на останні крихти від колишніх казкових зарібків. Нафталіном не пахло, але здавалося, що повинно б.

До всього згаданого не надто клеїлася бібліотека. Замість очікуваних коміксів з Бетменом чи радше з Бетвумен або життєписів Бардо чи Барбі книжкові полиці (а книжок було багато) вгиналися від солідних томів із класикою. При цьому в господарі вимальовувався дуже виразний слов'янофіл і шанувальник великої східної душі. Чи не на дев'ять десятих та класика була російською, хоч і в німецьких перекладах, а господар видавався настільки в ній просунутим, що дозволяв собі тримати не те що повні зібрання знаних кожному ідіотові Лео графа фон Тольштоі чи Фйодора Мі-Хайлевича Достоєффскі, а й поодинокі томи зовсім екзотичних трударів літератури зі здвоєними прізвищами на зразок Салтиков-Щедрін, Сухово-Кобилін, Голеніщев-Кутузов чи Мамін-Сибіряк.

«Сподіваюся, Вам буде добре у скромній моїй оселі, — звертався до нас господар привітальною запискою, грайливо розмальованою й залишеною на кухонному столі. — Завжди схилявся і вічно схилятимуся перед Вашою великою культурою». Ми з А-і-М певний час розмірковували, чию саме культуру він так помилково вважає великою — польську чи українську. А потім дійшли висновку, що всіх нас він має за росіян, звідси й такі красиві слова. Дочекаєшся їх від німця, якщо ти не росіянин! «Усі, хто живе на схід від Франкфурта — росіяни», — зубошкірив А.

Той тип, господар, узагалі любив лишати записки — звернення до майбутніх пожильців свого помешкання. (Коли я через два роки потраплю до нього вдруге, він у записці попросить мене проглянути підкинутий ним таки щоденник. «У ньому я ділюся деякими спостереженнями за характером певної дорогої мені особи з Вашої частини світу, — звертатиметься він до мене з папірця, покладеного згори на щоденникову палітурку. — Її характер видається мені типовим для всього слов'янського жіноцтва. Можливо, описані мною РЕАЛЬНІ події й переживання стануть Вам у пригоді при створенні наступного твору. Я ж зі свого боку буду щасливий і невимовно вдячний, якщо Ви залишите свій хоча б коротенький відгук». З цією метою він навіть покладе поруч іще один аркуш паперу, чистий, а також — на нього — ідеально тонко вигострений олівець. Мені вже нікуди буде подітися).

А ще він обставляв усю приступну пожильцям-письменникам житлоплощу пляшечками. Де-не-де мені постійно траплялися всілякі мінімальні порції як не єґермайстера чи кюммерлінґа, то якогось іще шлункового еліксиру, пити який нормальна людина стане лише від остаточної безвиході.

Йому здавалося, що він дуже привітний господар.

Ми з М. (більше з нею, ніж з А.) кілька разів обговорювали його таємничу особу. М. активно не подобалося те помешкання. Добре, що ми проводили в ньому не так багато часу. Одного разу М. розповіла історію. В юності вона подорожувала стопом по Франції. З нею була ще подруга — дві молоденькі дівчини років сімнадцяти. Десь пізно увечері їх підібрав на шосе проїжджий дядечко. Спершу він здавався просто дивакуватим, але коли відмовився випускати їх на потрібному повороті і погнав далі якимись усе гірше освітленими селами, обидві подумали «оупс!». Він завіз їх до себе і наказав чекати. «Його вітальня, — розповідала М., — чимось нагадувала цю. Ні, нічого такого (вона обводила поглядом фотошпалери). Але чомусь мені саме тут усе те пригадалося. З чого б це?». «Маленький Принц?» — запитував я, вдаючи психоаналітика.