На замковий двір ми увійшли через браму — теж, до речі, в цілому збережену. Не знаю, що мене потягло не до залишків палацу, а до цілком нецікавих, з вигляду господарських, споруд. На ґанок я піднімався напівпрогнилими дерев'яними сходами. З усього випливало, що в цих приміщеннях за колгоспних часів вичавлювали олію — наприклад, з горіхів. На це вказувало кілька поламаних і розмонтованих пресів. А також невеличка плантація горіхових дерев на подвір'ї. Все інше в цьому інтер'єрі було таким же, як завжди і всюди в подібних місцях: пил, запустіння, вогкість, звалені купами дошки, картонки, шмаття. І тиша.

Усе. Можна було виходити. Екскурсія в країну бароко вичерпала себе. Щем не влягався.

Щойно тоді я побачив напис (уламком старого каменя?) на одній зі стін:

Це що тут ще за віршомаз такий, подумалося мені. Мій погляд рушив слідом за надряпаною на стіні стрілою. Чорт забирай, була вона там чи ні, та стріла?! У кожному разі в одній з наступних кімнат я прочитав на стіні ще два рядки:

Аж тоді до мене дійшло, що це частини одного й того ж послання. І чотиристоповий усічений ямб є найпершим доказом його трагічності.

У третій кімнаті я побачив останню (і, здається, заключну) частину:

І от від цього третього напису вже справді тяглася стріла. І вона вказувала на останню з кімнат — найдальшу, в ній не було вікон, тому тієї надвечірньої пори в ній уже згущувався морок. І там, на самому його дні, на прогнилих дошках і старих куфайках, поміж битих пляшок і зламаних шприців, міг лежати хто завгодно — наприклад, мрець.

Деякий час тому я занурився в цілковитий розпач, не знаючи, де мені знайти місто на И. У цій книжці мають бути міста на всі літери української абетки, за винятком м'якого знаку, звичайно. Але тільки м'якого знаку, бо ще один виняток — уже не виняток. Я розпачливо шукав місто на «И». Мені здавалося, що єдиний вихід — це спеціальна подорож до Якутії, де, кажуть, є якийсь Иникчанскій. Однак про нього пишуть, що це «селище міського типу». Тобто навіть подорож до Якутії не врятувала б ситуацію.

У той момент мені трапився Кшиху, від якого я час до часу ідейно підзаряджаюся. Напевно, це стається тому, що я з його ідеями завжди конфліктую. А потім повертаюся від нього о пів на шосту ранку першим автобусом і думаю: «Які все-таки чудові ідеї!».

Це він, Кшиху, розповів мені про Истад. Він, як і я, не знав би про його існування, якби з польського порту Свиноустя до Истаду не ходив пором. «Місто у Швеції, — розповідав Кшиху. — Думаю, що якийсь важливий порт, бо чого б туди ходив наш пором?». Поляки завжди трохи перебільшують значення своїх поромів.

Насправді Истад зовсім маленький і за кількістю населення дорівнює Ізяславові, про який невдовзі. Але в Берліні є Истадер Штрассе. Я бачив її вчора на Пренцляуер Берґ. Ізяславської ж вулиці в Берліні швидше за все немає. Друга суттєва відмінність полягає в тому, що про Ізяслав ніхто не пише всесвітньо відомих кримінальних романів, а про Истад пишуть. І їхній головний герой називається Курт Валландер, він поліційний інспектор. Тому Истадом не гуляють і не валандають, а валландають.

«І як тобі там сподобалося?» — запитує К.-М., коли я розказую, ніби щойно повернувся з Истаду. «Враження таке, наче все міське життя зосереджене навколо порту, — відповідаю перше, що спало на думку. — У тамтешніх доках і справді можуть розігруватися найтемніші кримінальні історії».

К.-М. з розумінням хитає головою. Він думає, що я його обманюю. Я думаю, що він мені вірить.

Для кожного з нас — тих, які одного з листопадів цього життя пройшли водами Егейського і Чорного морів на шестипалубному грецькому лайнері «World Renaissance», слово «Ізмір» завжди означатиме «Анатоль». Йому на той час виповнилося 59 років, і він, як і будь-хто інший, не знав, що з ним ще може трапитися. Надалі він буде згадуваний тут як АП.

Ізмір — це перлина Малої Азії, з цим сперечатися нічого, та ніхто й не сперечається. В Ізмірі Азія і справді видається настільки малою, що виглядає радше Європою. Туреччина вельми старанно дбає про свій західний фасад, а Ізмір є одним з найпоказовіших його компонентів. Чомусь мені не йде з голови Моцарт, автор «Викрадення з сералю» й «Турецького маршу». Ні, не Вольфґанґ Амадей Моцарт як такий, а турецька його частинка, Моцарт alla Turka. Ізмірська громада поставила йому невеличку статую в одному з приємних місць. Я не певен, чи зміг би її знайти тепер, але точно пам'ятаю, що Моцарт в Ізмірі був. І він чомусь не йшов мені з голови. Нічого надзвичайного в ньому не було — хіба що маленькі розміри, бо наскільки мені пригадується, він був завбільшки з трирічного хлопчика, вже навіть не статуя, а статуетка. Можна припускати, що в такий спосіб ізмірські турки водночас і звеличили, і принизили його.