Навряд чи «Останній день Помпеї» міг стати монументально-декоративною темою у той, нагадаю, соцреалістичний час — і навіть як репліка на тему Брюлова. Якому клубові, палацові чи санаторієві він міг би знадобитися зі своїм катастрофізмом? Який виконком замовив би ту далеко не найоптимістичнішу картину з виверженням вулканічної лави і гнівом небес?

Можна хіба що припускати хвилинну слабкість художника, внаслідок якої й народився позашлюбний твір. Вітраж для себе? Задля втілення мимобіжних апокаліптичних візій? Мистецтво, яке не належить народові? Мистецтво для мистецтва? У кожному разі категорично не слід було запрошувати до Прип'яті того латентного декадента. Такі, як він, усюди тягнуть за собою свою жахливу кару і втручаються нею в досі щасливий перебіг подій.

Як нині його знайти, як притягнути до відповідальності за все, що потім трапилося?

Що там, на вітражі?

Передусім слід відзначити, що він майже наполовину знищений. Тобто нині це вже не вітраж, а лише половина з нього, вся з уламків. Інша половина хрускотить під ногами, коли необачно підійти впритул. До речі: лічильник на плечі у Нашого Провідника при вході до кафе заклацав як шалений, тим самим натякаючи на серйозну пляму. Ми обережно її обійшли. Босим тут не ходи — засвітишся.

Так от, вітраж. Усе, що лишилося, справляє враження підкресленої барвистості. Якщо вітражні кольори передавати в категоріях фізики, то слід якомога частіше вживати префікси «інфра-» й «ультра-». Вітраж надзвичайно активний, він випромінює. Дієслово «випромінювати» ми зазвичай вживаємо з акузативом. Випромінювати можна щось — наприклад, щастя. Або радіацію. Вітраж у кафе «Прип'ять» на березі річки Прип'ять у місті Ікс просто випромінює.

Його сонце різнокольорове. Як і решта світу, воно посмуговане. Смуги темно-червоні, яскраво-жовті, сині, блакитні, зелені. Це літо в розпалі, в апогеї, в надлишку — співи лісів, тиша озер, очерети, сосни, гудіння джмелів у малинах, злиття з природою, солодке набрякання біосу.

Трохи згодом, уже в автобусі, Наш Провідник пустив для нас шматки агітаційних фільмів про АЕС, відзнятих у попередні, передкатастрофічні та щасливі, роки. «І головне, — ділився в кадрі своїм захватом холеричний тип інженерного рівня, в білому халаті й окулярах, — і головне: ми тут у такій злагоді з природою, ми плоть від плоті її! Захотів — купаєшся в річці, пішов до лісу, поблукав між соснами, подихав, назбирав пательню грибів на вечерю, все тут, поруч, ми всередині, ми в середовищі».

Мине зовсім небагато часу, одна секунда вічності — і ця життєрадісна вертка особа, а також її скоромовка вже видаватимуться знущанням. Але поки що — пропаганда успіху, звичний переможний контекст, у якому слова «людина» і «природа» пишуться вже тільки з великих літер, Л і П, Людина і Природа, ЛюдиноПрирода, торжество гармонійності, купання в річці, збирання грибів, мирний атом [49] , запах сосни, діалектичний матеріалізм.

Мешканці Ікса були перемогою наукового комунізму, його втіленням — чистим, наївним і нахабним.

Ви справді впевнені, що замість «нахабним» я мав написати «зухвалим»?

Найнезабутніше того дня — це, звісно, соми в каналі коло АЕС. Вони завбільшки з дельфінів або акул, і в цьому безапеляційно-жорстка відповідь природи людині (уже в іншому контексті — тому, де обидва ці слова пишуться лише з малих літер).

Спостерігати за рибами у воді є одним з моїх улюблених і сталих занять. У своєму житті я мав зовсім лічені можливості для нього. Одна з них, приміром, трапилася у Нюрнберзі, інша — в Реґенсбурзі. Про обидві ви ще будете читати в цій книжці. Здається, саме в Нюрнберзі я дійшов було висновку, ніби Європа — це країна, в якій рибам живеться добре. Цього висновку не склалося б, якби я не потрапив до Нюрнберга саме тоді, влітку 1995-го. Якби там я не ставав раз у раз на мостах і не вдивлявся вниз, щоби бачити все до дна, як там, понад ним, ходять повільні рибини. А потрапив я тоді до Нюрнберга лише тому, що нас із мертвими півнями покликав Вальтер Моссман.

Тепер він мені згадується не просто так і не тільки з удячності, а й тому, що свого часу він так само спостерігав за тими ж сомами в каналі коло АЕС. У своєму звіті він пише про «метрових потвор з велетенськими пласкими черепами й широкими пащами, зліва і справа довгі рухливі відростки, що нагадують закручені вуса козаків-запорожців».

Це досить їдкий жарт, якщо хто не зрозумів: соми з козацькими вусами в радіоактивному каналі, запорпані в намул і неповороткі, холодна кров України, її ожирілі риб'ячі серця.

Європа? Країна, де рибам живеться добре?

У випадку з нашими сомами це викликає сумнів.

По-перше, не знаю, чи справді аж так добре. Але в будь-якому разі довго: ніхто ж не ловить і не вбиває, кожного стримує безумовний зашкал радіації. Скільки років може прожити Silurus glanis, сом звичайний (нерадіоактивний)? Згідно з багатьма джерелами — до ста. Це найдовговічніша риба наших річок і водойм. Довше за сомів можуть жити лише оброслі мохами коропи — та й ті лише в романах Олдоса Гакслі.