Трохи згодом, у приклубній майстерні, заваленій портретами членів Політбюро, я намагався згадувати їхні прізвища. В армії ми мусили знати їх напам'ять, щоб якимось дивом відрізняти їхні однаково людяні добрі обличчя. Але як відрізнити Воронова від Капітанова? Устинова від Тихонова? Громика від Кунаєва? Або — ще складніше — як упізнати Воротникова в Соломенцеві? Як відрізнити ідеальне від ідеального? Позитивне від позитивного? Досконале від гармонійного? Хороше від ще кращого?

Місто Ікс померло через неспроможність відповісти на ці запитання. Людина Гармонійна не витримала власного прогресу і задихнулася від щастя.

P. S.

З розповідей Нашого Провідника запам'яталося й таке. У дні новорічних свят 1986-го міська ялинка перед палацом «Энергетик» падала двічі. Мало хто з городян звернув тоді увагу на такий промовистий знак.

З літерою Ї майже така ж історія, що й з И. Для неї слід шукати якусь виняткову оказію. Недаремно ж вона в абетці ще й тринадцята.

Справу врятувала Чехія. Мабуть, це була віддяка за всі дифірамби всім димінутивам чеської мови, що їх я проспівав у «Таємниці».

Отже, Їглава.

Ми з Пат підібралися до неї страшенно близько. Не виключаю і що саме заради неї ми й помандрували до Праги. Нам залишалося здолати ще якісь лише 111 (sic!) кілометрів прямою лінією. Щоправда, прямі лінії існують лише в нашій зіпсутій шкільною геометрією уяві. Тобто йшлося радше про більш як тригодинну подорож (в один бік) чеським потягом. І ми вагалися.

О Їглаво, як близько були ми від тебе! Від срібних твоїх копалень, Їглаво, від річок твоїх, так само Їглави та Їглавки! Від єврейського цвинтаря, де спочивають батьки Ґустава Малера! Від моравського діалекту з усіма його димінутивами!

У неділю вранці ще зберігався шанс. «І що ви робите завтра?» — спитала Власта, чеська поетка. «Їдемо до Їглави, — твердо сказав я, після чого про всяк випадок завагався. — Варто її побачити?». «Можливо, — без ентузіазму відповіла Власта. — Усе, що я знаю: там є велика психлікарня».

«Тобі вистачить і цього», — сказала Пат.

Длинний загинув одного з тих днів, коли я вперше прослуховував записи, що стали згодом «Таємницею». Тобто він уже ніколи не прочитає в ній про себе і нас усіх. Смерть настала у воді, проте не через утоплення. Можливо, серце не витримало кількадобової пиятики, і стрибок з розгону в холодну водойму виявився останнім перебором. За словами Індри (хай у цій книжці вона зоветься так), це скоїлося в горах штату Нью-Йорк, однойменного з містом, про яке я зараз писатиму. Длинний перебував там на відпочинку в якомусь цілком не знаному Індрі товаристві. Єдиним винятком у Незнаному могла бути його подруга-росіянка, що з нею він то розходився, то знову сходився протягом кількох останніх років.

Потім його кремували.

Потім їхня, Індри та Длинного, дочка Юна повезла урну з батьковим попелом у село X. Чорнобаївського району Черкаської області. Бо де ж іще бути батьковим решткам, як не на батьківщині? На те вона й батьківщина, чи то пак домовина.

Перед самим паспортним контролем у Борисполі Юна випустила урну з рук. Ясна річ, вона не здавала її в багаж, і батьків попіл був увесь час при ній. Випавши з Юниних рук, урна тріснула, і трохи попелу висипалося назовні. Юна криво всміхнулась і з любов'ю подумала: «Тату, ну що за фак? Ти і в такому вигляді ніяк не можеш без своїх штучок!». Вона швиденько, власною щіткою для волосся, позмітала розсипане назад до урни. Тріщину ж заклеїла жуйкою, що саме катуляла в роті. Усе обійшлося без ексцесів. Наступного дня урну закопали в саду батьківської хати Длинного.

Така от прелюдія.

Тепер уже справді про Нью-Йорк.

Утім, не про весь, а про його найголовніший компонент — Мангеттен. Я свідомий того, що оминаючи все інше (ну хоч би Бронкс, Квінс і Бруклін), я його, Нью-Йорк, сильно зменшую. Проте без Мангеттена він зменшився б куди жорстокіше. Та його просто не стало б!

Мангеттен — це особлива краса, досконала баскетбольна гра в пас між ландшафтом та архітектурою. Його місцезнаходження цілком фантастичне: витягнута смуга дещо скелястої землі поміж двох потужних річок на їхньому завершенні, тобто при самому впадінні одна до одної, а відтак і до океану. І Сентрал Парк у самому центрі цього творива — чиста репліка живої природи.

Розтяжку Мангеттена в усій його щільності та красі тепер, після падіння Близнюків, уже не побачити. Для мене, зокрема, цей вид утрачений назавжди. Я не встиг. Поки Близнюки стояли, я не здогадався ним захлинутися.

У мого друга Длинного з приводу Мангеттена існувала власна візія. Длинний казав так: «Своїми обрисами Мангеттен разюче нагадує чоловічий статевий член, повернутий у бік материкової Америки. При бажанні — а воно в нього завжди знайдеться — він ґвалтує не тільки її, а й Решту Світу».