У передостанній строфі наведеного вище вірша зринає кров, аж двічі в одному рядку. Звичайно, тут є трохи літературної гри — як і всюди, де «кров» усього тільки слово, що найбанальнішим чином римується з іншим усього тільки словом — «любов». Але все разом раптово перестає бути всього тільки словами. Це місто, наше і одне-єдине — вислів радикальний і навіть межовий. Згадана двічі кров — уже без лапок, уже ніяка не рима — ще одне нагадування про Львів як жертву.

У місцях, де аж так багато жертв, особливого значення набувають поховання: мертві переважують живих. Іноді настають і такі часи, коли значення міських цвинтарів перевершує значення самого міста.

Ні, я не хочу сказати, що більшання ознак розпаду, зокрема, дедалі відчутніша невідповідність населення містові, яке воно населяє, неминуче розпадом і закінчиться. Можливо, ні. Можливо, ще рано писати про місто-госпіс.

Але про місто-цвинтар як про минуле, що живіше за теперішнє, писати саме пора. Коли восени 1978-го на Янівському (нас було п'ятеро, нам було по вісімнадцять) ми кілька годин кружляли захаращеними цвинтарними алеями і розлізлими стежками, нам ішлося про могилу Антонича. Хоч насправді нам ішлося про самих себе, про те, що ми починаємо жити. Це була потреба ініціації. Ми шукали свого містичного сенсу. І коли сталося майже неможливе, тобто ми знайшли, то це було наче підтвердження або заохочувальний знак. Бо ми того дня не знайшли, а знайшлися.

Личаківський цвинтар є містом у місті. При цьому, як завжди, лише внутрішнє місто й виявляється справжнім. Лише воно і тримає на собі весь тягар буття Львовом. Личаківський — це злагода мертвих. Вони співіснують ідеально, усі разом і так близько — Банах і Коцко, Ґорґолевський і Лівинський, Запольська і Крушельницька, Ґротґер і Труш, Ян Заграднік і Назар Гончар, Франко і Смолька, Шашкевич і Ґощинський, Конопніцька і Рудницька, повстанці й митрополити, астрологи і капелани, революціонери й пілоти, жертви Талергофа, Берези, Бригідок, усі інші жертви і жертви тих інших жертв.

Іноді хочеться бачити поміж ними ще когось, бо дуже не вистачає. Наприклад, Віттліна або Куроня, чи скажімо, Джакомо Джойса і Джима Моррісона. Понад усе — адмірала Ярослава Окуневського. Де його Австро-Угорщина? Де той австро-угорський військовий флот, яким він командував? Добре б, щоб на Личаківському виросла золота гробниця завбільшки з океанський корабель.

Щоб усіх їх, моряків Львова, торкався навесні довгими зеленими пальцями-пагонами Карл Бауер, університетський ботанік. От про нього й мав би написатися ще один роман, «Злагода мертвих» — про те, як насаджуючи квіти, кущі й дерева, поступово перетворювати цвинтар у рай, а пам'ять у надію.

В епілозі роману — солодка парочка, ми з Икою. Я не хотів, щоб нас бачили, і призначив зустріч на Личаківському. Це означало в раю. Так зелено і духмяно буває лише наприкінці квітня серед могил. Знемагаючи від сонця, близькості, птахів і поту, ми вже не могли говорити. Та ми вже й не знали, про що і навіщо. Залишалося тільки торкатися (тремтіння нижньої губи!) — як виявиться, коло самого підніжжя Меморіалу Орлят.

Лише за п'ять моїх студентських років у Львові тричі знімали фільми, де він удавав із себе щось інше. Почалося з «Боярського і трьох мушкетерів» (Париж та інша Франція), продовжилося «Оводом» (Рим та інша Італія) і майже одночасно — грузинською комедією «Тифліс — Париж і назад» (знову, як підказує назва, Париж).

Ми чомусь досить відверто пишалися з цього приводу. В еСеСеСеРі, з якого до справжнього Парижа переважно не їздилося, підставою для пишання могло стати навіть це. Місцева преса вперше за радянських часів почала називати місто маленьким Парижем. Насправді так називають Ляйпциґ [76] і ще кілька тисяч інших, переважно німецьких, міст. Зате Париж чомусь ще ніхто й ніколи не назвав ані великим Ляйпциґом, ані великим Львовом. Та навіть і Відень ще ніхто не назвав хоча б великим Лемберґом. Утім, маленький Відень — то Чернівці.

Щиро кажучи, Львів є провінційним і відносно мало знаним у світі містом, яке має себе за славнозвісну метрополію. Його амбіції втілюються переважно в зовнішньому — вдаванні, уявлянні себе та умовлянні в себе. За часів еСеСеСеРу його визнавали (про це ви ще будете читати) одним із чотирьох європейських міст. Львів був замінником чогось, до чого дістатися неможливо, бо туди зась. Він розпадався на фрагменти якихось парижів, римів, праг і будапештів, посилено симулюючи Захід усюди, де тільки міг. Мені здається, в цьому й полягала його таємна місія, що з нею він радив собі просто героїчно. Освічені львів'яни полюбляли наводити аргументи (на жаль, вічно одні й ті ж), які мали абсолютно вивищити Львів у будь-чиїх очах. Серед них: