До речі, про руки. Певного спекотного липня ми з Віктором кілька днів поспіль проваландали зневодненим Львовом у пошуках друзів і подруг. Одним із побічних наслідків тієї мандрівки дворами, пивницями і піддашшями стали мої «Липневі начерки подорожнього», серед яких є «Ребро», а в ньому — «руки останнього ката по дванадцятім вироку».

Котрогось із днів ми забрели до Музею історії хвороб, який тоді називався музеєм патологічної анатомії. Там, поміж безлічі всіляких жахних аномалій на зразок уп'ятеро збільшених сердець різників і закоханих, «обвислих легень курців, трубачів і склодувів» чи «меланхолійних пияцьких нутрощів» (печінка!), нам на очі трапилась і ще одна прикметна посудина, де у фізрозчині зберігалися руки останнього львівського ката. За легендою він сам заповів їх медичному факультетові, а через нього й вічності.

Те, що згаданий кат означив себе як останнього, може здаватися дивним. Цілком зрозуміло, що як професія катівство мусить мати свою хронологічну межу. Як посада при магістраті — тим більше, її, напевно, й мав на увазі той добродій, пишаючись власною остаточністю.

Але як покликання катівство хронологічних меж не має. І навіть якщо, ліквідувавши посаду та фаховість, усунути з обігу саме слово «кат» і замінити його «виконавцем» [73] , суть покликання не зміниться.

Я звертаюся до певного дослідження, що присвячене виконанню смертних вироків у Львівському слідчому ізоляторі, леґендарно-горезвісних Бригідках. Ідеться про часи повоєнного еСеСеСеРу — і до моменту, коли смертну кару було врешті скасовано. При цьому я дізнаюся, що Львів і в ньому Бригідки були єдиним на Західній Україні центром виконання смертних вироків. Не Франик, не Чернівці, не Коломия, не Луцьк, не Дрогобич, не Ужгород.

«Смертників тримали на посту № 1 — пишуть автори дослідження, — кожного в окремій камері. Страту виконували вдень, але тоді, коли працювала саме спеціально відібрана зміна (ось воно — покликання! — Авт.). Ув'язненого про це не повідомляли. Один із контролерів-виконавців виводив його з камери. В ув'язнених рідко виникали якісь підозри щодо години «ч», оскільки час від часу їх кудись викликали. За спиною клацали кайданки. Якщо дивитися на будівлю СІЗО з вулиці Городоцької (так, я дивився! — Авт.), то пост № 1 розташований справа на першому поверсі. Засудженого вели коридором на інший бік будинку через особливі двері у стіні (нині їх замурували). Коридор придумали для того, щоб засудженого до страти не вести на очах у всіх. Контролер переважно вів із ним розмову, жартував (той самий друзяка! — Авт.), щоб відволікти і розвіяти підозри. По дорозі вони минали ще кілька дверей і доходили до сходів, які вели на верхні поверхи. А там, під решіткою та сходами, був невеличкий вхід до підвалу. Ув'язненого зводили вниз, де на нього чекали члени комісії. Підвал був невеликим, із трьох кімнат. У першій стояв стіл, два-три стільці. Члени комісії за встановленою процедурою запитували у засудженого його дані, а потім повідомляли, що його прохання про помилування відхилено і зараз буде виконано вирок. Не встигав засуджений отямитись, як його підхоплювали двоє контролерів і заводили до сусідньої кімнати, де за дверима чекав виконавець. І поки ув'язнений доходив до середини кімнати, лунав постріл. У Львівському СІЗО відмовилися від табельної зброї, зокрема, пістолета Макарова, через сильний рикошет. Постріл робили з малокаліберної гвинтівки. Виконавцю рідко доводилося стріляти двічі (професійність — Авт.). Вже перший постріл у потилицю був смертельним. Члени комісії констатували смерть (часто це робив лікар) і підписували акт про виконання смертного вироку. За шкідливість виконаної роботи давали кожному по кілька рублів згори, але якщо на них купували пляшку, то на закуску вже не вистачало. Хоча зарплати і премії були пристойними. Та й квартири давали позачергово (і не якийсь там будиночок на відшибі! — Авт.). Іноді одночасно виконували кілька смертних вироків і тоді використовували третю кімнату. Поки контролер ішов за черговим смертником, труп відтягували туди, а кров змивали водою зі шланга (хоч на це в них у Львові була вода! — Авт.). Ховали трупи на так званому спецоб'єкті. Розташований він в одному із селищ поблизу Львова, влада продала нині цю землю під забудову (пощастило ж теперішнім мешканцям — жити на кістках! А якщо це новий стадіон? — Авт.). Трупи вивозили машиною. їх не обмивали, а тільки закутували голови одягом, щоб не забризкати кров'ю салон. Спецоб'єкт був під охороною, і там постійно ніс службу чоловік» [74] .

От він, цей чоловік, і стане героєм ще одного роману. Це будуть його, охоронця спецоб'єкту, інтимні нотатки. Нащадок старої катівської династії, він мріє про статус виконавця, але влада дивиться на нього з недовірою — вже хоча б тому, що він из местных. Тож він хапається за що може — за можливість хоч якось бути причетним до страт. І таким чином днює та ночує на спецоб'єкті, закопуючи трупи та охороняючи їх.

У тому ж дослідженні про нього пишеться так: «Він заздалегідь викопував могилу. Копав її під дахом спеціально зведеного сараю. Машина в'їжджала прямо туди, і ніхто не бачив, що (тепер уже «що», а не «кого»? — Авт.) з неї вивантажували. А ховали без трун. Коли площу всередині всю заповнювали могилами (це він заповнював — Авт.), то сарай розбирали і знову зводили, але поруч. І так пересували по всьому спецоб'єкту. Могили рівняли із землею, не залишаючи жодних видимих ознак. Про місце захоронення родичів не повідомляли».

І трохи далі — про кінець чудової епохи: «Наприкінці 80-х демократи на чолі з Чорноволом зацікавилися спецоб'єктами на території області. Відразу після цього з Києва надійшла команда припинити виконання страт. Відтоді розстрілів у Львівському СІЗО не проводили».

Відтоді, додам я, місто Львів позбувається однієї з іпостасей: перестає бути катом.

У фіналі роману герой зі спецоб'єкту таки виконує вирок — собі самому. Розстріли припинено, звідусіль суне нова забудова. Він губить найтоншу ниточку сенсу, що в'язав його з існуванням. У нього немає нікого, крім страчених. Але їх теж немає.

Це невеличкий додаток до попереднього значення — його зворотний бік і віддзеркалення.

У Львові вбивали завжди. Але іноді в ньому вбивали масово. Насправді це легковажно-миле, кав'ярняно-кавове і пиволюбно-хмільне місто є жахною, закиданою людськими тілами ямою. У старіших дільницях мав би кричати кожен камінь.

Львів — це перехрестя мов, релігій, етносів. Це нашарування культур. Ви вже про це читали.

Але значно більшою мірою Львів — це нагромадження антикультур. І злагоди в ньому не було ніколи. Якщо траплялися відносно мирні періоди, то все завжди висіло на волосинці. Чи навіть на павутинці. А павутиння снувалося не у Львові.

Взаємна етнічно-конфесійна ненависть, яку стримувала тільки Австро-Угорщина, вирвалася з-під контролю разом з її, Австро-Угорщини, розпадом. Слідом за соціальними революціями й переворотами в Росії та Європі до етнічно-конфесійної додалася класова ненависть.

У першій половині XX століття Львів є війною всіх з усіма і проти всіх. Інакшість (мовна або звичаєва) стає підставою для принижень і ворожнечі, а відтак, користуючись воєнними діями, до репресій з метою цілковитого усунення інакших. Око за око й зуб за зуб — єдине дієве гасло, єдина мотивація стосунків. Кожна зі сторін жадає чисток усередині інших. Якщо не асиміляція, то хоча б марґіналізація. Варіантом очищення від інакшихбуло рішуче витіснення, ба навіть виштовхування за межі міського буття

поляками українців,

німцями та українцями євреїв,

радянськими росіянами, українцями та євреями поляків,

ними ж — західних українців.

Сварами всередині Львова, безумовно, маніпульовано ззовні. Не забуваймо, що Львів, як і вся частина світу, до якої він належить, розташований поміж Німеччиною та Росією. Обидва імперіалізми зіграли свою гру. На середину століття місто втратило майже все попереднє населення. Від цього в ньому начебто й поменшало ненависті. Але водночас поменшало мов, культур і тяглості, останньої поменшало катастрофічно.