Такий початок був би цілком пристойний, але надто красивий для цієї книжки. До того ж я так ніколи й не дочитав «Петербурга». Я вже навіть не пригадую, чи й починав його читати. Тут немає чим пишатись, я згоден і я цим не пишаюся.

Почну з іншого.

Два роки, що їх я прожив у Москві — це плюс мінус 730 днів. Віднімаю від них два літа (два липні та два серпні, тобто 120) — залишається 610. Цього все одно забагато, бо слід відняти ще й двічі по півтора місяця зимових вакацій. Після цього днів залишається вже тільки 520. Відкиньмо ще з три-чотири тижні, витрачені на всілякі «туди-сюди» (переважно втечі до Києва, Львова і, зрозуміла річ, Франика). За наймінімальнішими розрахунками лишається не менше 480 днів.

Таким чином, Москва — це місто, в якому я прожив щонайменше 480 днів. Тобто я в ньому 480 разів прокидався і стільки ж, мабуть, засинав. Але часом і не засинав зовсім, хоч усе одно потім прокидався. Це місто, в якому я щонайменше раз на день їв і значно більше разів на день пив. Уточнюю: в Москві я вигадав для себе такий спосіб живлення, що їстиму лише раз на день — в полудень у нашій літінститутській їдальні — і ніколи нічого для себе не готуватиму. Від цього я постійно стрункішав і вигострювався, це додавало мені внутрішньої струноподібності, а Вікторові дало змогу написати у своїй історичній поемі «Реставрація» приблизно таке:

Найсуттєвішими в цих рядках є два поняття. «Хорт» вказує на мою московську вихудлість (і, мабуть, мобільність, тобто повсякчасну готовність зриватися й бігти). «Прочанин» вказує на початки того мандрівного життя, що й досі не хоче мене нікуди відпускати. Під «Едемом» Віктор точно розуміє не Москву, а щось набагато ідеальніше.

Якщо ти любиш мандрувати, то мусиш кохатись у відстанях. Моя найперша поява в Москві 1 вересня 1989 року стала чимось на зразок прологу до такого кохання.

Напередодні, ще у Франику, мене докладно проінструктував Ярослав Ґарсія. Він і Москва — це особлива пара. Ярослав Ґарсія — так я його називаю в цій та деяких інших книжках — у Москві прожив значно більше за мене, цілих п'ять років. І ці його роки студентські, от у чому заковика. Тобто він уже ніколи з Москвою не розлучиться, вона сидить у ньому, як юність, «гостра і густа». Чи не з його рук я отримав першу в житті схему ліній московського метро? Я вирішив, що завжди триматимусь її, ніби сліпець поводиревого мізинця.

Москва Ярослава Ґарсії — це своєрідний пунктир, нетривкі, переривисті і, мабуть, плутані лінії пересувань, між якими — станції, тобто адреси Кількох Наших Людей. (Насправді шпигунська мережа, по-українському глибоко і безнадійно законспірована). Тож 1 вересня 1989 року я мав приземлитися на одній з таких станцій, щоб отримати секретний пакет настанов і тимчасовий нічліг. Станція метро називається «Сходненська», за нею вже тільки «Планерна» — і все, кінець Тагансько-Краснопресненського фіолету, кінець суходолу, повітряний простір, вільне падіння планерів та іншої авіації.

До речі. З летовища Внуково до «Сходненської» — відстань, як мені здалося, довша, ніж будь-яка інша відстань усередині будь-якого іншого міста, з крайнього півдня на крайню північ, якось так. І кожна відстань, яку долаєш уперше, видається ще довшою, ніж вона є насправді, а час у дорозі — ще тривалішим. Тому весь цей шлях став для мене дійсно таким собі Першим Вересня або, скажімо, Вступним Іспитом. Спочатку цей автобус від летовища до «Юго-Западної» (ніби з Франика до Львова), потім це перше метро до «Дзержинської» (і цей безмежно затяжний перегін між «Університетом» та «Спортивною» з привидом закритих наглухо «Ленінських Гір», підвішених над річкою — доїдемо? не доїдемо!), а там і зміна червоного на фіолетове, інфрачервоного на ультрафіолетове, перехід на «Кузнецький міст» — і ще дев'ять станцій угору, до решти, до кінця, до повної зупинки вагонів та серця. (Про серце я додав, як ви розумієте, для краси).

Скільки це може становити кілометрів — увесь той пробіг? Тисячу? Тоді я був ладен повірити, що так. Насправді гадаю, що десь близько 50-ти, але наче пройдених власними ногами, взутими у кирзові скороходи. Півтори години шляху, півтори години самотності всередині натовпу, цілковитої анонімності і розчиненості в Іншому — це і є, наприклад, вона, свобода, острів свободи, людино-острів, рухомий острів з людським обличчям і двома валізами, в одній з яких, суттєво меншій — помаранчево-біла друкарська машинка «Traveller DeLuxe», якась югославська чи щось подібне, семирічного терміну експлуатації, а отже (дякую за підказку, російська літературо!), изрядно поизносившаяся.

Одного разу покохавшися з відстанню, я схотів і далі чинити з нею ці неподобства. ВС, до якого на «Сходненську» я ледь не сомнамбулічно допер того разу, забезпечив мене великою й детальною мапою Москви. Це було запрошення до ходіння. Москва стала для мене першим на світі містом, яким я ходив з мапою і ніколи ніде не заблукав. Топографічно я знаю (знав тоді!) Москву краще від Львова, не кажучи вже про Київ. Напевно, це важливо: перш ніж рушаєш у лабіринти чужого й нового міста, посидіти з годинку над його мапою. Засвоїти цю форму, контури, обриси, тіло, серце, природу, що і побіля чого виникало, як і куди розлазилося і де знову збиралося докупи. Москва виявилася концентричною.