еСеСеСеРівська етика вся сконцентрована у вислові «Хочешь жить — умей вертеться». Її доповнювала ще така: «Наглость — второе счастье». Ці народні мудрощі відригуються нам досьогодні. Тобто по-справжньому назвати їх мудрощами може тільки викінчений дурень. Але тут і тепер я взагалі-то не про це.

Бо все ж — Москва!

У Москві було все. Недарма ж саме для неї в природі існувала вища категорія постачання. (Шановні жандарми мови! Я свідомий, що російське «высшая» слід перекладати українською як «найвища», а не просто як «вища», так, я свідомий. Але закликаю вас у цьому випадку змиритися і не здіймати бучу).

Москва була сталінською «Книгою про смачну і здорову їжу». Москва була втіленням ідеї про достаток. Ні, не Божественний Достаток, а соціалістичний — партійно-патриціанська розкіш, ампір, банани, коньяки, шоколад. Провідна формотворча ідея повоєнної Москви — це суміш соцреалістичного палацу з універсальним гастрономом усіх часів і народів.

Москва притягувала до себе решту людності передусім своїми вітринами. До Москви їхали скуповуватися з усіх найдальших околиць нашого тодішнього континенту. Хтось із реєстрових сатириків того часу про все це доцентрово-відцентрове бродіння написав якось так, що «наші пасажирські потяги дедалі більше нагадують товарні».

Спраглі речового і харчового достатку, гості Столиці загачували (ні, я не сказав «загиджували») її своїми натовпами і чергами. Через них у Москві все давалося з боєм і тяжкими зусиллями, роботою ліктів і штовханиною. Ці явища неймовірно збагачували російську мову. Завдяки ним у ній з'явилося слово «понаехавшия», а також — почасти — вислів «Москва не резиновая».

Підозрюю, що при цьому йшлося про одну з найґрунтовніших суперечностей кожної імперії — Центр vs провінції. Центр завжди забезпечує свій достаток коштом провінцій, висмоктування з них усього, що тільки дається висмоктати. Провінції налітають на Центр, щоб вивезти з нього назад бодай частинку свого. Це схоже на революційне гасло «Грабь награбленное!».

Поступовий розпад еСеСеСеР, хоч як дивно, поклав цьому край. Потоки данини з провінцій перестали безперебійно стікатися до Центру і з часом зовсім висякли. Москва (у сенсі її вітрин) почала порожніти просто на очах. Я міг спостерігати це щодня і навіть щогодини, адже я й далі ходив нею пішки і зловтішно нанизував одну констатацію на іншу. У відповідь на таке очевидне зубожіння Москва вирішила захищатися від остаточного розграбування решти стратегічних запасів. Для цього вона вдалася до мільйони разів перевіреної, а отже й улюбленої еСеСеСеРівської фішки — прописки за місцем проживання. З певного дня купувати в Москві могли тільки ті, що власним паспортом засвідчували свою прописаність. Іншим стало зась.

Тоді провінції, розлючені й ображені, вирішили показати Центрові свій остаточний фак. Уся велетенська імперія почала розвалюватися на безліч натуральних господарств. Для Москви цей поворот у подіях виявився найменш бажаним. З'ясувалося, що в таких натуральних умовах вона в натурє не має чим заповнювати свою ампірну внутрішню порожнину. У грудні 1989-го я ще зміг купити на вулиці Горького (спеціалізована крамниця з оксюморонною назвою «Вина России») пляшку новорічного шампанського додому. Ціною такої здобичі, крім суто грошової, були необхідність підніматися рано вдосвіта і більш як двогодинна черга посеред просифонюваного всіма норд-остівськими вітрами Проспекту. Але у грудні 90-го навіть про це вже й мови не було: новорічне шампанське я добував уже не в Москві, а у своєму Франику через — як це називається? — довжелезний і суперечливий ланцюг міжлюдських стосунків.

Пам'ятаю, як драматично пустішав Єлісеєвський гастроном. Це диво російсько-купецького споживацького розмаху, цей східний палац у самому центрі імперського Центру, себто центральний храм-гастроном, у 89-му році ще здатний був уразити мене — наприклад, велетенськими ананасами чи нескінченними, здавалося, покладами халви відразу трьох або й чотирьох (неймовірно!) сортів. Натомість пізньої осені 90-го, у «Листах в Україну», я змушений був констатувати, що

«Ананаси не ті» (швидше за все — всього лише рештки консервованих), а про халву вже взагалі ні слова. І зрозуміло чому: центральноазійські провінції більше не хотіли її відвантажувати.

Проте ані халва, ані (даруйте звукопис) ананаси, ані навіть рябчики ніколи не становили для мешканців Москви якихось визначальних цінностей. Найболючішим для них стало обмеження на горілку. Це так, ніби в народу повільно, по краплині, забирали його жорстоку і хмільну душу. На початку цього катаклізму йшлося тільки про суб'єктивне: антиалкогольні укази і всілякі заборони згори. Але в кінці, себто в останні місяці моєї Москви, навесні та влітку 1991 року, це вже була об'єктивна відсутність необхідної на душу населення [81] кількості пляшок. Справи рухалися в бік гуманітарної катастрофи, люди падали з ніг і гинули просто в чергах перед горілчаними.

Одного дня закинута в Москву ледь не по-шпигунському громадянка вільного світу Марша привела мене до західного супермаркету — якщо не помиляюся, десь у районі Кутузовського проспекту. Це був такий ретельно ізольований і пильно охоронюваний простір, доступ до якого мали винятково західні дипломати, журналісти та інші мешканці або гості Москви із західними паспортами. Я вже не пригадую, як він називався. «Калінка»? «Малінка»? У кожному разі це був мій перший виїзд за межі комунізму. Хоч який там виїзд — вистриб, одногодинний стрибок у капіталістичну гречку. До речі, гречки в тому просторі, цілком можливо, й не водилося.