Шрифт:
– Піднімайся, Васюню! – гукнула в темряву кімнат. – Вечеря готова!
Хлопець, очевидно, й не думав спати – просто лежав у темряві. Удруге кликати його не треба! Він уже сидів біля столу і тримав ложку!
Їли поспіхом, озираючись і прислухаючись.
По трапезі мати перемила й поховала посуд. Узялася гасити в плиті.
– Мамо, я ще трохи погріюсь! – запросився Васюня.
– Коло грубки грійся, поки ще тепла! – гарикнула мати, хлюпаючи на жар водою з чавунка. – Мушу якнайшвидше сліди замести!
Ще за якихось п’ять хвилин у плиті стало чорно, мовби ніхто ніколи там і не топив. Лизавета Львівна хотіла було відчинити двері, вивітрити запахи, та не ризикнула напускати холоду. Мати й син пішли спати, і Софійка вірила, що тепер, після вечері, їм таки вдасться заснути.
У тиші кімнат чулося сите сопіння. Запах страви ще нагадував про себе, однак хатнім затишком тут і не пахло. Софійка з радістю покинула це місце, повертаючись додому.
37. Що ж далі?
– Софійко, чи не хочеш… – стояла в дверях мама, тримаючи новеньке дитяче покривальце.
– Погуляти з Ростиком! – докінчила дівчинка.
– Так! Він сьогодні у новенькому костюмчику, гарненький, мов лялечка! – Мама прагнула догодити Софійці. – А я займуся пранням!
– Звичайно, як у казці: хату заметеш – сядеш посидиш, посуд помиєш – сядеш посидиш, хліба купиш – сядеш посидиш, з Ростиком погуляєш – сядеш посидиш. Відпочивати, то відпочивати! Канікули ж!
– Останнім часом у тобі наче поселився якийсь буркотунчик! – сумно похитала головою мама. – Що ж, і справді. Яке маю право когось просити? Моя дитина – мені й гуляти! А ти, донечко, полеж, подивися телевізор: таки ж канікули!
– Ні, мамусю, вибач – піду-піду!
Сашко продавав пакети з липовим цвітом.
– Як пишеться “на здоров’я”? – запитав одразу.
– Тобі для чого?
– Ну ось, поглянь: “Предбайте липовий цвіт” я написав, а як додати “на здоров’я”? Разом чи окремо?
– Не “предбайте”, а “придбайте”! Давай виправлю і домалюю!
– От спасибі! А то старенькі купують, а молоді… не знають і для чого!..
– І ще ось що думаю, – додав по хвилі, коли Софійка, закусивши губу, старанно переробляла оголошення. – Про ту квартиру і все інше…
– І що думаєш?
– Чи не баба Валя користується нею в своїх відьомських цілях? Щось у ній нечисто!
– Признатись, я нічого не можу збагнути. Ще не обміркувала як слід.
– А я впевнений, що насамперед потрібно нейтралізувати бабу Валю! Тільки як це зробити?
– Може, через Фантика?
– Можна! А ще – через оту стрічку. Нам би годилося прихопити її з собою!
– Добре, хоч самі вирвалися!!
– Давай так: ти поки що приглядайся до ситуації, а я вже щось зметикую. Якось порятуємо тебе від тих нічних кошмарів!
38. Невдала гостина
У Дульських Якова Гордійовича приймали ввічливо. Теж запросили до світлиці, принесли карти, завели балачку. Але з кухні тепер нічим не пахло.
Розмови були довгі й ні про що. Софійка мало не закуняла, очамрівши від нудьги й тютюнового диму. Коли тут вечоріє, в Софійчиному часі ранок, тож їй важко пристосуватись.
– Як там найдостойніший із достойних? – єхидно хихикнула котрась дама.
– Ви про старого Міщенка? Ах, пак, Міщенкова!!!
Софійка нашорошилась.
– Подейкують, цей бабій довго переховувався в Кривих Колінах у якоїсь молодички. Потім захворів, а та його належно не гляділа. То він і не дурний: повернувся до Вишнополя й кинувся в ноги рідній жінці! Щось, видать, наплів, бо та простила і тепер глядить його і годить, як болячці! Він же досі вважає, що так і треба!
– Ет, попався б він до рук моєму батькові! Розтерзав би того зрадника, того нехлюя! Через нього ми досі під каблуком у того злодія Ку… Куди це я поклав… свій тютюн? Кахи-кахи!.. Кахи-кахи – кахи! Кахи-ках-х-х! Закашлявся ні сіло ні впало.
Господиня осудливо глянула на балакуна, сторожко перевела погляд на Кулаківського: ні, наче не розшолопав! Може, якраз обійдеться без скандалу?
– Проте син його молодший, чула, вдався совісним і роботящим, – поспішила перейти на інше. – Оженився, вже й хлопця до школи віддав!
– А старший же? Михайло?
– Відколи пішов по тюрмах, то чи й живий іще!
– Бачили його в наших місцях. Кажуть, в Половинчику з червоними стояв, якусь ніби ще й коняку вигравав! А потім – хтозна…