Блимав порожніми більмами, хоч, мабуть, бачив біля хатньої стіни непрохану гостю. Мабуть, чув і розмову з розчиненої кватирки:

– Багато їх бродить, усім не настачиш! – дорікнув чоловічий голос.

– Батько твій нікому не подавав: що з того? – відказала молодиця. – Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді. Та й по всьому! Чи ж годиться шматка хліба жаліти?

– Зате при такому батечкові я гарно хитрувати й маскуватись навчився! Чи інакше мала б ти усе це добро? Я все до хати тягну, недосипаю, а ти з хати? – Голос колишнього Васюні, щоправда, трохи пом’якшав.

– Кажуть, ніби під виглядом такого жебрака може ходити святий.

– Святий? А що немає ні Бога, ні святих, тебе не вчили? Злодії хіба що!

Але жінка вже вибігла у двір зі шматком сала, хлібиною і кухлем молока.

– Дякую, дочко! – Старець надпив із кухля, взяв частунок. І кивнув у бік синьоокої дівчинки: – А що то за примара на порозі сидить?

– Краще не питайте! – махнула рукою. – Дитина молодша! Таке щось із неї: не живе й не помирає, тільки очі зриває. З болячок не вилазить!..

– Купіть на базарі якнайбільшого баняка, зваріть у ньому доброго борщу і нагодуйте всіх неімущих за здравіє раби Божої… Катерини!

Але старця вже ані сліду.

– От лишень… А звідки знаєте, що її Катериною звуть? – спохопилася жінка.

– Хто ви? – нетямилась від здивування хазяйка. – Де ви пропали? Агов!

Сашко пригнався, щойно розвиднілось:

– То як, нейтралізовуємо бабу Валю?

– Спочатку б дістати стрічку! – погодилась дівчинка. – Я вчора зазирала: вона там ще є!

– Шкода, – засмутився хлопець. – Не прихопив драбини! Хоча… якщо через балкон?

Софійка дістала простирадла. Сашко пов’язав їх між собою морськими вузлами.

Коли простирадлова линва уже звисала з балконних перил, Софійка збентежено поглянула на її кінець, що теліпався внизу.

– Хто дбатиме про твоїх сестер, якщо ти раптом покалічишся?

Але це не могло вже спинити хлопця. Якщо надумав, то…

– Є! – гордо проголосив Сашко, щойно простирадла втягли назад, і поклав перед Софійкою блакитну стрічку. Чорнобілка, яка мирно спала неподалік, засичала й відскочила.

Сьогодні їм щастить: Фантик якраз сидить на порозі бабиної квартири прив’язаний, – баба часто його вигулює на мотузочку. Сидить і несамовито нявчить.

Коли йому підсунули блакитну стрічку, зреагував спокійно, тобто продовжував нявчати.

– Видно, звик до подібної чортівні, не те що Чорнобілка! – підсумував Сашко.

– Та й на шиї в нього така ж!

Поки Фантик нявчав, Софійка подзвонила в двері.

– Що скажемо? – спитала Сашка.

– Поцікавимось, чи то не її Фантик загубив оцю стрічку? Мовляв, у дворі знайшли.

– Правильно!

– А баба Валя хай здивується: чого б то у дворі?

– Адже знає: такі лише в сусідській квартирі!

– Якщо здивується, – Сашко проявляв здібності справжнього пошуковця, – то певна ознака: щось не чисто!

– Точно!

Баба Валя не відчиняла. Так-так, двері зоставалися зачиненими! Сама, безперечно, сиділа зараз по той бік, підглядала й підслуховувала.

– Розкусила! – мовив Сашко. – Побачила в нас речовий доказ і злякалася!

– Еге ж!

Потоптавшись отак під порогом ще хвилин десять, навмисне трохи спустилися сходами. Цікаво, що робитиме баба, коли ворог відступив?

Фантикове нявчання дуже заважало, та, зрештою, в під’їзді таки почулося гупотіння і немічне жіноче квиління… поверхом нижче.

Не змовляючись, кинулись до помешкання внизу. Двері були не замкнені, тому без усяких церемоній увірвалися всередину.

Баба Валя лежала під вікном і стогнала.

– Води!

Софійка подала кухлика, що стояв біля вазонів.

– Прийшла поливати… – хрипко пояснила, вихлебтавши воду. – А на балконі привид зі стрічкою блакитною… Угору полетів. Білий такий… Правду ви казали: нечисто в цій квартирі! Напишу, хай шукають іншу, дурнішу, доглядачку…

– А хіба стрічки – не ваші? – обережно спитала Софійка.

– Признаюсь вам, дітки… Не мої вони… Тут знаходила… Завше їх повно: дай, думаю, Фантикові прихоплю! Хай Бог милує, щоб іще хоч нитку взяла!..