– Яке гарненьке! – Софійка зворушено дістала з коробки чіпку пухнастеньку істоту.

– Там ще троє! Наша Ромашка народила! Знову не дозволив мамі потопити, а вона: тоді щоб я їх не бачила! Тільки-но відлучили…

Кошеня відчайдушно занявчало і вп’ялося кігтиками в Софійчину футболку.

– Хочеш? Бери! За так! Яке забажаєш! – Сашко з надією почав діставати з коробки інших кошенят.

Софійка забажала сіренького з білою латочкою, біленького з сірою латочкою, чорно-білого і руденького: усі такі милі! І вони, очевидно, теж забажали дівчинку за хазяйку, бо міцно позакочувалися в її одяг.

– Я б… Але мама… Каже, в хаті мала дитина…

– Рекомендую Сірка: по-перше, котик, по-друге, відгукується на власне ім’я. А це – Ромашка, матусина копія. Рудько так гарно ловить власного хвоста! – підхвалював продавець. – А Чорнобілка – гарно я назвав: Чорнобілка? – вже вміє вмиватися лапкою, ти б тільки бачила!..

– Ой, ліпше мовчи-и-и! – Софійка тицьнулася носом у котячу спинку і гірко схлипнула. – Але ти ще не продавай усіх, я знову попрошу маму… Та й Сніжані щось треба подарувати на весілля!..

– Добре! Ну, то що в тебе нового? – перевів на інше Сашко. – Ти зараз на Русалоньку схожа… Ту, що розказувала… І намисто якесь… Наче морське?

– Забула віддати! – Засоромлено зняла низку й запхала до кишені, де кублились усілякі фантики, щасливі кришечки від кока-коли і чи не торішнє соняшникове лушпиння. – А поки… Скажи, що таке проклятий?

– Це ж ясно! Щось важке, набридливе! Он мама завше нарікає на свою прокляту роботу.

– Ет, не туди наголос! Одна річ проклятий, зовсім інша – проклятий!

– Ну, це ваші гімназійні штучки! Вчать усяких там наголосів!..

– Так-так, розумію: у вашій школі наголосів не буває. Надто ж якщо до тої школи не ходити! – роздратувалася дівчинка.

Хтозна, чого б вони ще набалакали одне одному, якби Ростик не вибухнув криком. Даремно намагалася вгамувати його: це може тільки швидка їзда. Квапливо й холодно попрощалась. Помчала геть, погойдуючи візочок.

Десь аж коло дому братик задрімав. Обмостила його ковдрочкою, підібрала пустушку, що випурхнула з візочка (тепер, як завше, думай, куди її, брудну, покласти!). Поправила шапочку, мимоволі замилувалася: справжнє тобі янголятко! Але далі хай самі бавлять свою дитину!

Зненацька за рогом майнула знайома постать.

– Вадиме?!

Але біля стіни вже нікого не було. Тільки запах цигаркового диму. Стало чомусь радісно. Вадим – дим! Дим – Вадим!

Цього недільного ранку мама чаклувала на кухні – бігала між сковорідками й каструлями, кришила, ліпила, помішувала… У такі хвилини вона бувала небезпечною.

– Десята година – ти ще спиш! – накинулась на Софійку. – А мені нема кому наоббирати цибулі!

– Славку, воно ще сире, а ти хапаєш! – Це вже гарикнула на тата, який, тримаючи Ростика під пахвою, дзьобнув щось із горнятка.

Потім перепало всім трьом:

– Плутаються тут під ногами, нипають, винюхують! Ніби не знаєте: коли готується святковий обід, розумні люди обходяться без сніданку!!!

– Святковий обід? – роззявила рота Софійка.

– Господи, знову ця муха! Чом ти не виженеш її?! – Мама, помахавши рушником, кинулась перевертати відбивні. – То ти оббереш цибулі чи мені самій? Заберіть малого: не бачите – протяг! Не хапай, кому сказала!

Тато все ж ухитрився вкинути до рота якусь лагоминку. По тому вони з Софійкою не без полегкості вискочили в коридор.

– Ти що, не в курсі? – усміхнувся тато, облизавшись. – Нині Сніжана приводить на оглядини свого нареченого!

Усе було вже готове, коли делікатний стук у двері (тітонька Сніжана знала, що в домі дитина, й не користувалася дзвінком) обірвав напружену струну чекання.

До кімнати подріботіла красуня Сніжана, а за нею ступив елегантний високий блондин.

– Валентин! – Чемно потис руку татові, мамі вручив розкішні героери, Софійці – набір шоколадок. Не забув і Ростика: поклав йому до колисочки десяти доларовий папірець.

Було урочисто й трохи ніяково. Софійка аж тепер завважила, що мама із замороченої кухарки перетворилася… на телезірку. А щебече! Ніби не вона щойно гасала з рушником за мухою!

Софійка й собі підправляла зачіску і пильнувала, щоб нічого не випало з тарілки. А ще – не зводила очей із гостя. Таке знайоме обличчя! Не інакше, як бачила в якомусь фільмі. Тітонька Сніжана таки вміє вибирати чоловіків! Сама ввічливість, скромність і привітність! Як мовить Ірка Завадчук, пальчики оближеш!

По обіді Сніжана збігала ще раз поглянути на сукню. Валентин просився й собі, але нареченому, кажуть, не годиться завчасно бачити вбрання молодої.