Шрифт:
До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір’я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев’яний гребінь (як пояснив дідусь — старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі).
— Я сьогодні ночуватиму в погребі! — рішуче сказав тато.
Дідусь усміхнувся:
— Хочеш-таки його впіймати?
— Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.
— Задубієте, — сказала баба. — У мене льох зимний, як ні в кого.
— Ковдру добрячу дасте?
— Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.
— Я б теж з тобою поліз, — винувато сказав дідусь. — Якби не мій ревматизм…
— А в мене ревматизму нема. Я… — почав був Женя, але тато його перебив:
— Ні! Категорично — ні! Ні в якому разі Хочеш, щоб мене мама вбила?.. Запалення легень підхопити хочеш?
— А ти?
— Я загартований. Мені не буде нічого.
Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.
— Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.
Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.
— Коли що — кричи! Будемо гуртом рятувати, — сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.
Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.
…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.
Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.
— А ну його к бісу! — цокаючи зубами, промовив він. — Хай горить той Рукатий-«барабашка» і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.
— Іди лягай, грійся, — дідусь глянув на годинник. — Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?
— Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…
Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:
— Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути. Навіть снідати вже ніколи. Через півтори години будемо вдома. Там уже поснідаєте.
— Та хоч молочка по кухлику випийте! Чого це натщесерце у дорогу вирушати? Не положено. Ану, лізьте у льох скоренько! — наказала баба Секлета.
Тато перезирнувся з дідом. Мабуть, в обох майнула одна й та сама думка.
— Давай! Лізь! — кивнув дідусь.
Коли тато виліз із льоху, на нього боляче було дивитися — такий розгублений і нещасний був у нього вигляд.
— Що?! Нема?! — вигукнув дідусь.
— Нема! — ледве вимовив тато.
Розділ XI
Мадам Дисконт — міф чи реальність, як кажуть газетярі
— Я розпитав по своїх каналах — під прізвиськом Мадам Дисконт жодної перекупки, скупниці краденого у нашому місті не зафіксовано В усякому разі ніхто такого прізвиська не чув.
— Це ще не значить, що нема. Відсутність інформації ще не доводить відсутності суб’єкта.
Капітан Попенко скривився:
— Стьопо, ти мене ображаєш. Мої клієнти знають усіх (повторюю — всіх!) більш-менш професійних скупників краденого. Дешевий товар береться не з повітря — він спершу повинен десь зникнути. А Мадам Дисконт, як було сказано, може дістати все — і зовсім дешево… Отже, вона мусить бути зв’язана з моїми клієнтами.
— Логіка є. Але… Невже Вася мені збрехав, вигадав неіснуючу Мадам Дисконт?
— Не думаю. Що це йому дає? Людина, яка не відчуває своєї вини, має «залізне» алібі, ніколи не стане брехати. Бо брехня завжди може підвести, ускладнити становище.
— Тоді треба вважати, що Вася Забарило причетний до справи і хоче заплутати слідство, спрямувати його не в той бік.
— І це не виключено. Але давай подумаємо — що дає вигадана постать старої перекупки?
— Стривай! Якщо Мадам Дисконт справді існує, Іра Іващенко може про неї знати. Кому-кому, а нареченій Жора міг щось купувати через ту Мадам.
— Молодець, пане Горбатюк! Професор Китайгородський мав рацію — ви маєте хист до криміналістики. Здавалося б, елементарне міркування, лежить на поверхні, а мені якось не одразу спало на думку. Дійте, Степане Івановичу!