Був це статечний, повновидий, міцної високої статури чоловік п'ятдесяти семи літ, зодягнений у білу полотняну, підшиту на плечах шовком сорочку та голубі шаровари. Він вийняв з глибокої кишені люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срібній трубочці був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кілька срібних монет, все це поклав на столик перед собою.

Зненацька на вулиці пролунав тупіт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, і в дворі з вузлом у руці з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупані; витираючи рукавом піт, він зійшов по сходах на ґанок, поставив вузол на стіл, розв'язав кінці пишної квітчастої хустки, з якої, неначе лебідь з піни, випірнув срібний глечик з накривкою. Козак облизав великі, як вареники, пересохлі губи й прогув:

– Пан гетьман прислав з узваром. Віншує й запитує про здоров'я.

Полуботок мовчав, вперто шукав кресало, – він би міг піти й припалити люльку від вогню в печі, бо ж саме топилося, не йшов, – і козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку – половину гетьманових слів розтрусив по дорозі й згадав аж тепер:

– Узвар з медом!

З медом, отже, гетьман запрошує на обід. Полуботок і далі нічого не казав, і козак нагадав:

– Його милість запитує вашмосці про здоров'я. Полуботок поклав на стіл люльку, взяв з купки срібних талярів один, великими і вказівними пальцями обох рук скрутив його, подав козакові.

Той узяв таляр, здивовано вертів у пучках:

– Його милість запитує вашмосці…

У цю мить скрипнули присінкові двері, на ґанок вийшла молода дівчина з розпущеною русою косою – Оленка, Полуботкова наймолодша (дві інші давно заміжні, два сини поодружувані), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, підняла покришку.

– Як гарно пахне!

Взяла глечик і почала пити.

– Узвар від гетьмана! – значущо мовив Полуботок. – З медом!

– Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотілося… Ох і смачний. – Оленка поставила глечик на стіл.

Полуботок ледь-ледь повів на неї оком, хотів насварити, але враз подобрів очима, всміхнувся.

– Піди хоч косу заплети.

Оленка й далі стояла на ґанку, в тонкій білій сорочці, тонкій запасці, боса, сонце виціловувало дрібненьке муратиння довкола кирпатенького носика.

Козак переступав важкими чобітьми:

– Його милість запитує вашмосці…

– Я відповів, йди.

Козак повільно зійшов з ґанку. Брів через двір, обмітав високим споришем пилюку з чобіт, здивовано ніс поперед себе в долоні скручений в трубку таляр.

Його рот був широко розтулений.

– Що я скажу його милості?…

Охрім, котрий бачив і чув усе, кинув через плече:

– Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.

Козак справді спробував розкрутити таляр, але в нього нічого не вийшло, похитав головою й пішов. Я реготівся.

Полковник врешті знайшов кресало і викресав вогню. Перший ковток диму від учора – неймовірна насолода, аж голова ледь-ледь медяється, аж пощіпує в грудях, другий – вже не такий, третій – звичайний.

Полуботок узяв однією рукою глечик, довго пив узвар.

– Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять? Кухар у нього німецький. – Витер чепурні, опущені вниз вуса.

Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими вухами, густим чубом, в якому посередині почала пробиватися лисина, голову й раптом нагнулася та поцілувала її.

Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокі, густі дугасті брови.

– Розходилася, куріпка. – І підвівся. – Йдіть, діти, чепуріться, прибирайтеся, ідемо до гетьмана в гостину.

– Всі? – здивувалася Оленка.

– Узвар з медом – отже, всі. Чи ти не хочеш побачити Уляну?

– Ой, хочу, – сплеснула в долоні Оленка. – Може, я ще встигну змити голову…

– Встигнеш, – сказав Полуботок. – Одягни й ти, Іване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти її…

– Та ж зручна.

…Глухів – місто надзвичайно гарне, іноземні мандрівники кажуть, що воно набагато гарніше за Київ, у ньому багато церков та будинків, які милують око своєю довершеністю. Стоїть воно на пагорбі над річкою Есмань, обваловане й оточене палісадом, все вкупочці, ніби грудки ластів'ячого гнізда, отож і їхати в ньому, власне, нікуди, але регула велить їхати, а не йти.

Оленка, в білоносовому штофному кунтуші, в запасці з світлого штофу, з королевим цвітом у косах, пурхнула в ридван, Полуботок і я посідали на коні. Полковник був у святковому строї – в жупані з рясними ґудзиками, підперезаний дорогим поясом, на плечах – накидка, застібнута біля горла застібкою в камені, я – в новенькому кунтуші, котрий повідстовбурчувався на плечах, ще й не застібався на всі застібки, полковник не стримався й зауважив:

– Ти ніби стягнув його з когось…

Я зніяковів, густо почервонів.