…Гостей зустрічав управитель – господар двору регіментського, розводив по хатах: старшин – до гетьманської, білу челядь – до хати гетьманші, молодь – у дальній кут двору до хати гостьової, перед якою білів свіжотесаний поміст для танців. Гостей прибуло чималенько – генеральний осавул Іван Сулима, генеральний суддя Іван Чарниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Яків Лизогуб, київський полковник Антін Танський, миргородський – Данило Апостол, глухівський сотник Мануйлович, багаті глухівські пани Пироцький та Богаєвський, кілька значкових та кілька бунчукових товаришів – майже всі з родинами. В дворі стояли гомін, пересміхи, перегуки.

Парубки та дівчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонів, а другий тьохкав брязкальцями, а тоді починали дудоніти обидва. Одначе парубки та дівчата чомусь не йшли до танцю. Крутилося тільки дві чи три пари, та й то мляво, мовби знехотя. Чи то не обсвійчилися, не перезнайомилися, чи то ніяковіли – все-таки гетьманський двір. Оленка кудись запропала, окрім неї, я тут не знав нікого, танцювати не вмів; потинявшись трохи поза спинами, підійшов до хати, в якій обсілася старшина, сів на призьбі. Вікна в хаті були повідчинювані, отож я чув усе, про що там гомоніли.

Старшини спочатку вели мову про справи господарські: про недавній ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сінокіс, побідкалися на сушу, глухівський сотник Мануйлович мовив, що суша неспроста, треба б пошукати відьми, це вона зашила жабі рота й зашила дощі, у нього вже є на приміті одна молодиця, кілька чоловік підтримали його, але Полуботок кинув коротко «Суєвір'я», і всі вмовкли, перевели розмову на інше.

Савич, Полуботків шуряк, розумний і хитрий, як майже всі писарі, тільки надміру балакучий, оповів про недавню поїздку до Києва й сказав, що, як на його око, при нинішньому оскуднінні Київ якось мовби злиняв, особливо монастирі, надто Межигірський, у якому доживають віку запорозькі діди. Старість тих дідів і калік гірка, Запорожжя, яке утримувало їх своїм коштом, поруйноване, а козацькі державці бояться давати гроші, оскільки на січовиків упав гнів монарший, упав та й учавив у прах земний. Біля самого монастиря став на постій полк московський і чинить ченцям усілякі шкоди.

– І зі Скальського монастиря також приїхали ченці, просять слушної детермінації, щоб їм повернули ґрунти, які забрав за Ворсклою майор Греков, – оповідав Савич. – Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той звелів усі копці монастирські знести й покопати нові, собі землю забрав. І сагу, й півбайрака, купленого ченцями в лукинських жителів. А на тому тижні отримав я реляцію про постій на Україні ще двох полків драгунських новим чином – ротами, порціями і раціями.

Про постій вже знали всі.

– А що ти одписав київським ченцям? – запитав хтось лінивим голосом.

– А ось що. – Зашелестіло, либонь, писар дістав складеного аркуша й прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бідами і водночас помилувалася ладом письма.

«Ясний у Бозі преосвященний мосце отче митрополите Київський і Галицький, архіпастиру милостивий, в духу святому отче й добродію. Пан війт київський, будучи тут, у Глухові, повідав нам, що по всіх труднощах, які од військ великоруських місту Києву, усім без винятку громадянам тамошнім, навіть чорноризцям, чиняться, за єдину відраду милість вашого преосвященства маючи, жалібно ускаржився, що особливо слизько стало жити ченцям межигірським, солдати грабують їх на дорогах, не пускають у пущі, забирають собі дрова в лісі рубанії, витравлюють монастирські сінокоси кіньми своїми, отож жалосні будьте, ваше високе в Бозі превелебство, й содійте милість та одведіть руки злії».

Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:

– Ускаржився заєць зайцеві. Що той митрополит може вдіяти? Йому самому хвоста колодою прищемили. Написав би хоч київському губернатору.

– Уже писав, – ображено відказав Савич.

– Матимемо лихо з цим новим постоєм, – обізвався хтось лінькувато. – Розорять вщент край наш, пооб'їдають усіх до п'ят.

– У моєму колишньому полку в селі Лісківцях п'яний драгунський капітан з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря, – розповідав Савич. – Писар їх не впустив, капітан видобув шпагу, денщик – палаша, і почали штрикати в двері, а далі розбили вікно й влізли до хати. Писар ухопив лопату, що нею хліб у піч садовлять, шелехнув капітана, а денщик утік, покликав солдатів, драгунів, почали вони добувати хату. Писар довго одбивався, а далі бачить, що непереливки, дітей і жінку запхав на горище й сам туди виліз, і драбину за собою втягнув. Тільки тим і врятувався. А солдати забрали сало і все чисто з скрині, побили посуд…

– Будемо мовчати, поб'ють голови.

Я впізнав голос Полуботка.

– Писар з драгунами потім «учинили віру», – оповідав далі Савич. – Драгуни поклялися на іконі, що не були в хаті, а писар, що нікого не бачив і ніхто на нього не нападав. Він бо теж боїться: спробуй доведи, що не він, а вони напали перші, їх багато… Й судитиме військовий суд.

– Дожилися, козаки, – густий, басовитий голос. – Чужі суди нас судять.

– Ніхто нас не судить… Завели, неначе над покійником. Ми що, на похорони зібралися?

Я здогадався, що то промовляє гетьман. У голосі гнів, але не вгадати, на кого гнівається йогомосць – на старшин чи на драгунів.

– Чого заснув, кобзарю? Вшквар… Розвесели… Може, склав чи почув якусь нову?

Загули бунти, жалібно задзвеніли приструнки, раз і вдруге, дужим голосом кобзар повів пісню: