— Ти де? — хрипко спитав він.

— Вдома, — відповів Маркус.

Метью підняв фото і за запахом знайшов аркушик паперу, що був прикріплений до знімка — він залетів під софу. Вампір витягнув його звідти, прочитав те одне-єдине слово на ньому і різко втягнув у легені повітря.

— Принеси до Нью-Коледжу звіт про аналізи та мій паспорт. Помешкання Діани — у парковому чотирикутнику, горішня квартира в під’їзді сім.

Коли двадцять хвилин по тому Метью відчинив двері, його волосся стояло сторч, а на обличчі відбився такий лютий вираз, що молодшому вампіру довелося докласти чимало зусиль, щоб не позадкувати.

Маркус простягнув йому коричневу теку, вкладену поміж сторінок червоно-коричневого паспорта, і терпляче чекав. Він не збирався заходити до помешкання відьми без дозволу Метью, тим більше, коли той у такому збудженому стані.

Дозволу довелося чекати довго, але нарешті Метью взяв теку і відступив убік, пропускаючи Маркуса.

Поки Метью вивчав результати аналізів, Маркус уважно розглядав свого товариша. Його гострий нюх спіймав запах старої деревини та старої потертої тканини, а також запах відьминого страху та ледь стримуваних емоцій вампіра. Від такої суміші запахів і його чуприна стала сторч, а з горлянки вирвалося мимовільне гарчання.

За багато років Маркус навчився цінувати чесноти Метью — його здатність до співпереживання, його сумлінність та чесність, його терплячість до близьких йому людей. Але зазвичай несамовита лють Метью була руйнівною та деструктивною: коли її отрута вихлюпувалася, він зникав на місяці й навіть на роки, щоб внутрішньо змиритися з тим, що він накоїв.

Але ще ніколи Маркус не бачив свого батька таким, як зараз — холодна лють переповняла Метью й от-от мала вихлюпнутися через край.

Метью Клермон увійшов у життя Маркуса тисяча сімсот сімдесят сьомого року — і залишився в ньому назавжди. Він з’явився у фермерському будинку родини Беннетів разом із саморобними ношами, на яких пораненого маркіза де Лафайєта винесли з поля бою під час битви під Брендівайн. Своїм авторитетним виглядом та високим зростом Метью пригнічував решту військових і гаркав накази, не зважаючи на чини.

Ніхто не перечив його наказам — навіть сам Лафайєт, який попри поранення навіть жартував зі своїм другом. Однак добрий гумор маркіза не вберіг його від прочухана, який він заробив від Метью. Коли Лафайєт запротестував, заявивши, що сам про себе потурбується і що присутнім краще попіклуватися про інших поранених, Клермон випалив кілька фраз французькою з такою кількістю лайки та ультиматумів, що його підлеглі побожно витріщилися на нього, а маркіз слухняно замовк.

Маркус отетеріло витріщався на французького військовика, який лаяв начальника медичної служби армії, всіма шанованого доктора Шиппена, відкидаючи запропонований ним план лікування як «варварський». Клермон наполіг на тому, щоб за лікування Лафайєта взявся заступник Шиппена — Джон Кокрен. А через два дні можна було чути, як Клермон та Шиппен обговорюють тонкощі анатомії та фізіології, вільно послуговуючись латиною — на втіху всього медичного персоналу та особисто генерала Вашингтона.

Хоч Континентальна армія і потерпіла під Брендівайн поразку, Метью встиг відправити на той світ чималу кількість британських солдат. Військовики у шпиталі переказували неймовірні легенди про його безстрашність в бою. Дехто навіть стверджував, що Метью буквально вривався в шеренги супротивника і не брала його ані куля, ані штик. Коли гармати замовкли, Клермон наполіг, щоб Маркус залишився з маркізом як його санітар та доглядач.

Восени Лафайєт знову зміг їздити верхи, тож вони з Метью зникли на деякий час у лісах Пенсільванії та Нью-Йорка і повернулися з цілою армією воїнів племені онейда. Індіанці звали Лафайєта Каюла за його вправність у сідлі. Метью ж вони звали Атлутанун, тобто воєвода, завдяки його вмінню згуртовувати воїнів і вести їх на битву.

Лафайєт повернувся до Франції, а Метью ще довго залишався в армії. Маркус теж залишився на службі простим помічником хірурга. День у день він загоював рани, отримані солдатами від кулі мушкета, ядра гармати чи шаблі. Коли ж поранення отримував хтось із підлеглих Клермона, Метью намагався розшукати Маркуса, бо у того, за його словами, був талант загоювати рани.

Невдовзі після того як Континентальна армія вступила до Йорктауна, Маркус захворів на лихоманку. На жаль, його талант до загоювання ран нічим не зарадив. Маркус лежав, тремтів у холодному поту, і за ним доглядали лише тоді, коли у когось із персоналу траплялася вільна година. Після чотирьох днів боротьби з хворобою Маркус усвідомив, що помирає. Лафайєт саме повернувся до Америки і разом із Клермоном зайшов до шпиталю провідати когось зі своїх поранених бійців. Метью побачив Маркуса у дальньому кутку палати на зламаному ліжку. І відчув запах смерті.

Офіцер-француз сів на ліжко біля умирущого і, коли ранок приходив на зміну ночі, розповів йому свою історію. Маркусу здалося, що він марить. Чоловік, що пив кров, не міг померти? Почувши таке, Маркус вирішив, що він уже помер і його мордує отой диявол, котрий, як застерігав його батько, живитиметься його гріховною натурою.

Вампір пояснив, що Маркус зможе пережити лихоманку, але за це доведеться заплатити певну ціну. Спершу народитися знову. А потім і полювати, і вбивати, і пити кров — навіть людську кров. На певний час потреба в крові унеможливить перебування серед поранених та хворих. І Метью пообіцяв послати Маркуса до університету, щоб він потроху призвичаївся до свого нового єства.

Перед світанком, коли біль став нестерпним, Маркус вирішив, що його бажання жити є сильнішим за страх того нового життя, про яке розповів йому вампір. Метью виніс його, обм’яклого та палаючого від лихоманки, із шпиталю і поніс до лісу, де на них уже чекали воїни племені онейда, щоб відвезти далеко в гори. Метью випив кров Маркуса у потаємній печері, де ніхто не почув би його верески. Навіть нині Маркус прекрасно пам’ятав ту спрагу, яка охопила його відразу після цього. Він буквально збожеволів від неї, йому страшенно хотілося пити все, що було прохолодне й рідке.