Він продовжив вивчати стан Діани: швидко оглянув шкіру та прислухався до дихання. Далі Маркус підвівся і постояв біля ліжка, спостерігаючи, як відьма спить і бачить сни. Вона нахмурила брови, наче з кимось сперечалася.

Після огляду Маркус знав дві речі. По-перше, з Діаною все в нормі. Вона пережила сильний шок і потребувала звичайного відпочинку — обійшлося без непоправної шкоди. По-друге, всю її покривав запах його батька. Він зробив це умисно, тобто помітив Діану, щоб всякий інший вампір знав, кому вона належить. Це означало, що ситуація зайшла навіть далі, аніж Маркус міг уявити. Важко ж буде батькові відірвати себе від цієї відьми! А йому доведеться зробити це, якщо історії, що розповіла Маркусу його бабця, — правдиві.

Метью повернувся тільки після дванадцятої ночі. Його лють роз’ятрилася ще більше, але зовні вампір був так само бездоганно-акуратним. Він пригладив пальцями волосся і, не сказавши синові ні слова, рушив до спальні Діани.

Маркус розумів, що зараз краще батька ні про що не питати. Тож він дочекався, поки Метью вийде з кімнати відьми.

— Ти збираєшся обговорювати з Діаною результати аналізів її ДНК?

— Ні, — коротко кинув Метью, і в голосі його не було і натяку на почуття вини через те, що він збирається приховати таку важливу інформацію. — І я не розповідатиму їй про те, що з нею зроблять відьми з Конгрегації. Вона й так мала досить лиха у житті.

— Діана Бішоп — не така вже й беззахисна. Ти не маєш права приховувати цю інформацію, особливо, якщо збираєшся бути з нею.

Маркус знав, що життя вампіра вимірюється не годинами чи роками, а таємницями — розкритими та прихованими. Вампіри старанно оберігали особисті стосунки, свої імена та подробиці численних прожитих життів. Однак його батько мав більше секретів за майже всіх його одноплеменців, а його бажання приховувати будь-що від родини тривожило не на жарт.

— Маркусе, не лізь, куди тебе не просять, — визвірився батько. — Це не твоє діло.

Маркус стиха вилаявся і сказав, як відрізав:

— Твої бісові секрети доведуть родину до погибелі!

Та не встиг він договорити, як батько міцно вхопив його за карк.

— Мої секрети роками гарантували безпеку нашої родини, сину. Якби не мої секрети, то де б ти зараз був, га?!

— Мабуть, хробаків годував би в безіменній могилі на цвинтарі в Йорктауні, — прохрипів Маркус.

Роками Маркус намагався розкрити деякі з батькових таємниць, але значними успіхами похвалитися не міг. Наприклад, йому так і не вдалося дізнатися, хто «здав» його Метью, розповівши про його витівки в Новому Орлеані після того, як Джордж Вашингтон здійснив так звану Купівлю Луїзіани, тобто придбав величезні території, на які претендувала Франція? Там, у Новому Орлеані, він збив зграю вампірів із наймолодших та найбільш безвідповідальних громадян — таку собі веселу, галасливу й чарівливу компанію, як і він сам. Шалена зграя налічувала бентежну кількість картярів та покидьків, яких могли викрити щоразу, коли вони з настанням темряви вибиралася погуляти. Маркус пригадував: новоорлеанські відьми наполягли на тому, щоб невгамовні молодики та молодиці полишили місто.

А потім з’явився Метью в супроводі вампірки-метиса на ім’я Жульєт Дюран. Метью та Жульєт розпочали свою кампанію проти Маркусової зграї. За кілька днів вони створили в районі Гарден «нечестивий альянс» з одним молодим піжонистим французьким вампіром, що мав неймовірне золотаве волосся і був неймовірно жорстокий. І тоді прийшла справжня біда.

Минуло два тижні, й нова родина Маркуса якимось загадковим чином істотно поменшала. Кількість смертей та зникнень зростала, а Метью здіймав догори руки і щось мимрив про те, як небезпечно жити у Новому Орлеані. Жульєт, до якої у Маркуса за кілька днів знайомства з’явилася стійка огида, загадково всміхалася і воркотіла щось заспокійливе батькові на вухо. Вона була найхитрішою та найпідступнішою з усіх створінь, які траплялися Маркусу, тому він зітхнув із превеликим полегшенням, коли батько з нею розлучився.

Під тиском своїх іще живих дітей Маркус щиро присягнувся поводитися пристойно, аби тільки Метью та Жульєт поїхали геть.

Метью погодився, але спочатку виклав чіткі вимоги щодо нових членів родини Клермонів.

— І коли наступного разу ти здумаєш зробити мене дідом, — напучував він сина перед найстарішими та найвпливовішими вампірами міста, — будь обачнішим.

Згадка про цю принизливу бесіду і досі змушувала Маркуса червоніти від сорому.

Хто наділив Метью та Жульєт повноваженнями діяти так, як вони діяли, лишилося загадкою. Можливо, сила його батька, хитрість Жульєт та прізвище Клермон допомогли їм заручитися підтримкою місцевих вампірів. Але це ще не все. Усі створіння в Новому Орлеані — навіть відьми — ставилися до його батька як до члена королівської родини.

Раптом Маркусу спало на думку: а чи не був його батько членом Конгрегації? Тоді це багато що пояснило б.

Його роздуми перервав голос Метью.

— Сину, може Діана й хоробра, але їй ще не можна всього знати. — З цими словами він відпустив Маркуса і відступив убік.

— А чи знає вона про нашу родину? Про решту твоїх дітей? — «Чи знає вона про твого батька», — подумки додав він.

Та Метью й так знав, що подумав його син.

— Я не розповідаю історії про життя інших вампірів.

— То ти помиляєшся, — мовив Маркус, хитаючи головою. — Діана не вибачить тобі за приховані секрети.

— Це ти так думаєш. І Геміш. Коли вона буде до цього готова, я їй розповім усе. Але я не поспішатиму, — заявив Метью рішуче. — А тепер єдиний мій клопіт — забрати Діану з Оксфорда.

— Ти відвезеш її до Шотландії? Там її вже точно ніхто не дістане. — Маркус мав на увазі віддалений маєток Геміша. — Чи ти збираєшся залишити її у Вудстоці до свого від’їзду?

— Мого від’їзду куди? — здивовано спитав Метью.