Коли я повернулася, Метью говорив по телефону, роздаючи вказівки всім родичам та знайомим, які потребували його керівництва. Він повернув голову і схвально поглянув на мене.

— У тих тобі буде набагато комфортніше. — Він підвівся і підняв чоботи. — Тут немає спеціальної ложечки для вдягання. Тобі доведеться піти до стайні в старому взутті.

— Ні, я хочу вдягнути їх зараз, — заперечила я, простягаючи руки до новеньких чобіт.

— Тоді сідай, — зітхнув Метью. — Яка ж ти нетерпляча! Перший раз ти не вдягнеш їх без сторонньої допомоги. — Піднявши крісло разом зі мною, він повернув його так, щоб мати більше місця для маневру. Подав мені правий чобіт, і я встромила у нього ногу аж до кісточки. Виявилося, що Метью мав таки рацію. Ніяке смикання не допомогло б просунути ступню крізь жорсткий вигин чобота. Ставши над моєю ногою, Метью взявся за носок та п’ятку і почав тиснути, похитуючи з боку в бік, а я тим часом тягнула на себе халяву. І через кілька хвилин відчайдушних зусиль моя ступня нарешті прослизнула до вузької нижньої частини чобота. Метью востаннє — і різко — попхнув на мене підошву, і чобіт обхопив мою ногу, як влитий.

Те саме проробили і з другим чоботом. Я виставила вперед ноги, щоб помилуватися, а Метью тим часом посмикував і поляскував халяви, засовував свої холодні пальці під верхні краї — чи вони, бува, не перешкоджають циркуляції крові у мене в ногах. Я підвелася, відчуваючи, як мої ноги незвично подовшали, ступила кілька невпевнених кроків негнучкими ступнями і крутнулася на місці, мов балерина.

— Дякую. — Встромивши носаки чобіт у підлогу, я стала навшпиньки і повисла у Метью на шиї. — Вони такі класні!

Метью поніс мою жилетку та шолом до стайні, так само, як він носив у Оксфорді мою комп’ютерну валізку та циновку для йоги. Двері стайні були розчинені настіж, всередині хтось порався.

— Жорже! — гукнув Метью. З-за рогу вийшов маленький жилавий чоловічок невизначеного віку, але не вампір. У руках він тримав вуздечку та шкребок. Коли ми проходили повз стійло Балтазара, кінь сердито тупнув копитом і смикнув головою — мовляв: «Ти ж обіцяла!» У моїй кишені лежало малесеньке яблуко, яке я випросила у Марти.

— На, конику, — сказала я і простягнула йому яблуко на розкритій долоні. Метью напружено спостерігав, як Балтазар витягнув шию і м’якими губами забрав плід у мене з руки. Коли яблуко опинилося у нього в роті, він тріумфально поглянув на свого хазяїна.

— Бачу-бачу, зараз він поводиться як чемний та великодушний джентльмен, — сухо зауважив Метью, — але це не означає, що за першої ж нагоди він не поведеться як диявол. — Зачувши ці слова, Балтазар роздратовано тупнув копитом.

Ми підійшли до каптерки. Окрім звичайних сідел, вуздечок та упряжі я побачила там дерев’яні рами з якимись маленькими крісельцями з химерними підпорами з одного боку.

— А що це таке?

— Дамські сідла, — відповів Метью, скидаючи свої черевики і взуваючи добряче поношені чоботи. Його ступня прослизнула легко — достатньо було лиш натиснути на п’ятку та смикнути халяву. — Ізабо віддає їм перевагу.

А за огорожею Дар та Ракаса повернули голови і з цікавістю прислухалися до розмови Жоржа з Метью, які саме детально обговорювали природні перешкоди, що можуть трапитися нам на шляху. Я простягнула руку Дару, жаліючи, що мені нема чим його пригостити. Мерин, зачувши солодкий запах яблука, але не побачивши його, глянув на мене з неприхованим розчаруванням.

— Наступного разу, — пообіцяла я. Пірнувши під його шиєю, я підійшла збоку до Ракаси. — Привіт, красуне.

Ракаса підняла переднє праве копито, вигнула голову і поглянула на мене. Я провела руками по її шиї та плечах, щоб вона призвичаїлася до мого запаху й дотику, і смикнула сідло, перевіряючи міцність підпруги та м’якість ковдри під сідлом. Ракаса вигнула шию, дотягнулася до мене, з цікавістю понюхала, а потім фиркнула, зачувши на моєму пуловері запах яблука. І обурено смикнула головою.

— І тобі принесу, — розсміялася я, твердо поклавши руку їй на крижі. — А тепер подивімося.

Коні люблять, коли до їхніх ніг торкаються руками, приблизно так само, як і відьми, коли їх топлять у воді, — тобто дуже не люблять. Але через звичку та забобон я ніколи не сідала на коня, не перевіривши спершу, чи не застрягло що-небудь у нього в м’якій частині копита.

Після перевірки я випростувалася і побачила, що двоє чоловіків пильно за мною спостерігають. Жорж щось сказав і показав у мій бік, і Метью, задумливо кивнувши, подав мені жилетку та шолом. Жилетка виявилася тісною та жорсткою, але не такою вже й поганою, як я очікувала. Шолом вперся у хвіст волосся на моїй потилиці, мені довелося посунути еластичну стрічку нижче, а тоді застебнути на підборідді ремінець кріплення.

Поки я, ухопившись за віжки, піднімала ногу, щоб вставити її в стремено Ракаси, ззаду до мене підійшов Метью.

— Чому ти не можеш дочекатися, щоб я допоміг тобі? — невдоволено буркнув він мені на вухо.

— Я й сама можу всістися на коня, — скипіла я.

— Але тобі не доведеться цього робити. — Обхопивши руками мої гомілки, Метью легко підняв мене в сідло, перевірив довжину моїх стремен, ще раз смикнув підпругу і нарешті пішов до свого коня. Метью злетів у сідло з вправністю, яка свідчила, що він не одну сотню років провів верхи на коні. А у сідлі він взагалі виглядав королем.