— Відьмою? Ні. Метью припускає, що я була демоном, але я впевнена, що була звичайною людиною. Бо серед людей теж трапляються ясновидці. Не тільки ж створіння мають благословення й прокляття бути ясновидцями!

— А ви могли контролювати своє ясновидіння і відчувати наперед, коли воно прийде?

— З часом це дається дедалі легше. З’являються попередні ознаки. Вони бувають ледь помітними, але ти згодом навчишся їх розпізнавати. Спочатку мені допомагала Марта.

Я вперше почула хоч якусь інформацію про минуле Марти. Але вже не вперше задалася питанням: скільки цим жінкам років і які мінливості долі звели їх разом?

Марта підвелася і схрестила на грудях руки.

— Це справді так, — підтвердила вона, поглянувши на Ізабо з ніжністю та майже материнською турботою. — Набагато легше контролювати видіння, якщо ти пропускаєш його крізь себе без внутрішнього опору.

— Я надто шокована, щоб чинити опір, — сказала я, пригадавши салон і бібліотеку.

— Шок — це спосіб, у який твоє тіло чинить опір, — пояснила Ізабо. — Спробуй розслабитися.

— Та як же тут розслабишся, коли перед тобою пропливають лицарі в панцирі та обличчя незнайомих жінок, і все це змішується з твоїм минулим, — відказала я і позіхнула так, що у мене мало щелепа не вивернулася.

— Ти надто виснажена, щоб думати про це зараз, — зауважила Ізабо і підвелася.

— Я ще не готова до сну, — заперечила я, прикриваючи долонею ще один позіх.

Вона задумливо зміряла мене поглядом, немов прекрасний сокіл, що пильно придивляється до польової миші. У її очах блиснув пустотливий вогник.

— Лягай у ліжко, а я розповім тобі, як я зробила Метью.

Пропозиція була надто спокусливою, щоб від неї відмовитися. Я скорилася. Ізабо підтягнула до ліжка крісло, а Марта заходилася мити й витирати посуд.

— Звідки ж почати? — Вона випрямилася у кріслі й утупилася у полум’я свічки. — Не можна просто так взяти й викласти своє бачення цієї історії. Я мушу почати з його народження, яке сталося тут, у цьому селі. Тому я пам’ятаю його ще дитинчам. Його батьки приїхали сюди, коли Філіп вирішив будуватися на цій землі — тоді Хлодвіг був королем франків. Село виникло тут через одну-єдину причину: в цьому місці оселилися землероби та ремісники, які споруджували церкву та замок.

— А чому ваш чоловік вибрав саме це місце? — Я сіла, спершись на подушки і притиснувши коліна до грудей.

— Хлодвіг пообіцяв йому цю землю, сподіваючись, що Філіп воюватиме з суперниками короля. Але мій чоловік завжди намагався зіштовхнути супротивні сторони задля власних інтересів, — задумливо всміхнулася Ізабо. — Та майже нікому не вдалося спіймати його за цим.

— А батько Метью був землеробом?

— Землеробом? — здивувалася Ізабо. — Ні, він був теслею. І Метью був теслею, допоки не став каменярем.

Каменяр. Камені, з яких було мурували замок «Сім веж», пасували один до одного так добре, що, здавалося, їм не потрібен будівельний розчин. Мені пригадалися дивовижні оздоблені прикрасами димарі сторожки маєтку Метью у Вудстоці. Він казав тоді, що дав можливість якомусь ремісникові випробувати на цих димарях своє вміння. Його довгі тонкі пальці були достатньо дужими, щоб розчавити каштан або розтрощити оболонку устриці. Іще один шматочок головоломки під назвою «Метью» став на своє місце, чудово пасуючи до воїна, науковця та куртьє.

— І вони удвох працювали на спорудженні цього шато?

— Ні, не цього, — відповіла Ізабо і озирнулася. — Це подарунок, який зробив мені Метью, щоб полегшити мої страждання, коли я змушена була покинути своє улюблене місце. Він зніс фортецю, яку колись збудував його батько і замінив її новою. — Її чорно-зелені очі весело зблиснули. — Філіп був сам не свій від люті. Але настав час змін. Перше шато збудували з дерева, і хоча з часом до нього додалися кам’яні прибудови, воно згодом перетворилося на стару халупу.

Я спробувала думкою осягнути часову канву подій — від спорудження першої фортеці та сусіднього села в шостому сторіччі й до вежі, яку вибудував Метью у сторіччі тринадцятому.

Ізабо наморщила від огиди ніс.

— А потім він заклав фундамент оцієї вежі позаду головної споруди. Це сталося тоді, коли він повернуся додому і не захотів мешкати так близько до родини. Вона мені ніколи не подобалася, бо здавалася дурнуватим витвором романтичної фантазії, але то було його бажання, і я не стала йому заважати. — Ізабо знизала плечима. Така кумедна вежа. При обороні маєтку вона не до діла. На той час Метью вже й так збудував більше веж, аніж ми потребували.

Ізабо поволі розкручувала свою розповідь, і здавалося, що у двадцять першому столітті вона перебувала лише невеличкою частиною своєї свідомості.

— Метью народився в селі. Він завжди був такою здібною, такою допитливою дитиною! Він свого батька до сказу доводив — ходив разом із ним до шато, а там то інструмент без дозволу візьме, то палицю, то камінь. У ті часи діти рано навчалися ремесла своїх батьків, але Метью взагалі був унікум. Його здібності розвинулися дуже рано. І щойно він зміг твердо тримати в руках сокиру і не поранитися нею, його поставили до роботи.