— Бачу, перед своїм від’їздом він примудрився витягнути з вас досить багато обіцянок, — пробурмотіла я, сподіваючись, що вона мене не почує.

— Та отож, — сухо погодилася Ізабо. — І декотрі з них виконати важче за решту.

Ми проїхали крізь відчинені ворота загорожі. Вітаючи Ізабо, Жорж злегка торкнувся капелюха, а потім весело вишкірився і похитав головою.

Певний час мати Метью їхала більш-менш рівною поверхнею, щоби я призвичаїлася до нового сідла. Увесь секрет їзди в такому кріслі полягав у тім, щоб тримати тіло прямо, хоч як би тобі не хотілося повихлятися.

— Не так вже й погано, — зауважила я хвилин через двадцять.

— З двома передніми ручками краще, — зауважила Ізабо. — Раніш дамські сідла були розраховані на те, що поруч із вершницею буде їхати чоловік і вестиме її коня, — пояснила вона з неприхованою огидою. — І так було доти, поки королева Італії приладнала до свого крісла луку та стремена, щоб самій керувати своїм конем. Коханка ж її чоловіка їздила в чоловічому сідлі, щоб мати змогу супроводжувати його під час верхових прогулянок. Катерину завжди залишали вдома, а це для дружини є вкрай принизливим. — Ізабо кинула на мене саркастичний погляд. — Як і тебе, шльондру Генріха назвали на честь богині полювання.

— Не хотілося б мені мати ворогом Катерину де Медичі, — похитала я головою.

— Коханка короля, Діана де Пуатьє, була небезпечною жінкою, — похмуро відповіла Ізабо. — Вона була відьмою.

— Насправді чи метафорично? — поцікавилася я.

— І перше, і друге, — відповіла Ізабо таким ядучим тоном, що я не втрималася і розсміялася. Мати Метью здивовано поглянула на мене — і розсміялася сама.

Ми проїхали трохи далі. Ізабо понюхала повітря і з напруженим виразом обличчя випрямилася в сідлі.

— Що таке? — занепокоєно спитала я, притримавши Ракасу.

— Кролик, — відповіла Ізабо і пустила Фіддат легким галопом. Я трималася на короткій відстані, не бажаючи пересвідчуватися, що знайти відьму в лісі справді так важко, як казав Метью.

Попетлявши між деревами, ми виїхали на відкрите поле. Натягнувши віжки, Ізабо зупинила Фіддат, а я зупинилася поруч.

— Ти іще ніколи не бачила, як вампір убиває? — спитала мати Метью, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ні, — спокійно відповіла я.

— Кролики — маленькі. З них ми і почнемо. Чекай тут. — Рвучко перекинувши ноги, вона легко вистрибнула з сідла. Фіддат слухняно стояла і дивилася на хазяйку.

— Діано, — кинула Ізабо, не зводячи очей зі своєї здобичі. — Не підходь до мене близько, коли я полюю або харчуюся. Зрозуміло?

— Так. — Я швидко почала міркувати, уявляючи, що зараз станеться: Ізабо наздожене кролика, уб’є його і вип’є його кров на очах у мене? Що ж, триматися від неї подалі — цінна порада.

Мати Метью рвонула трав’янистим полем так швидко, що за нею неможливо було услідити. А потім на мить зупинилася, як зависає сокіл безпосередньо перед тим, як кинутися на свою жертву, різко нагнулася і вхопила переляканого кроля за вуха; вона тріумфально потрясла ним у повітрі — і вп’ялася зубами прямо йому в серце.

Може, кролики й маленькі, але якщо вгризтися їм у серце, коли вони ще живі, то виявляється, що в них навдивовижу багато крові. Ізабо висмоктала кров із кроля, який швидко кинув опиратися, а потім витерла губи об його хутро, а тушку викинула в траву. Минуло кілька секунд — і вона злетіла в сідло. Щоки Ізабо трохи почервоніли, а очі заіскрилися. Сівши верхи на Фіддат, вона поглянула на мене.

— Ну як? — спитала Ізабо. — Пошукаємо чогось поживнішого, чи, може, хочеш повернутися до маєтку?

Ізабо де Клермон явно випробовувала мене.

— Тільки після вас, — похмуро відповіла я, злегка торкнувшись Ракаси п’яткою.

Решта прогулянки вимірювалася в часі не рухом сонця, яке й досі ховалося за хмарами, а кількістю крові, яку зголоднілий рот Ізабо висмоктав зі своїх жертв. Кров вона висмоктувала досить акуратно, не розбризкуючи. Одначе я відчула, що після побаченого їсти мені захочеться дуже не скоро.

Я аж заціпеніла від вигляду крові, коли Ізабо вполювала щось схоже на гігантську білку (вона пояснила, що то був бабак), а потім лисицю, а після лисиці — дику козу (принаймні, мені так здалося). Та коли Ізабо кинулася навздогін за молодою оленицею, щось у мене засвербіло і закололо.

— Ізабо, — запротестувала я. — Мені й досі не хочеться їсти. І не скоро захочеться. Припиніть.

— Що я чую? Богиня полювання не хоче, щоб я полювала на оленя? — Її голос прозвучав глузливо, але очі сповнилися цікавістю.

— Так, — швидко відказала я.

— А я проти того, щоб ти полювала на мого сина. Бачиш, що з того вийшло! — кинула Ізабо, зістрибуючи з коня.

Мої пальці засвербіли, захотілося втрутитися — але тільки й того. Я не могла завадити Ізабо переслідувати свою здобич, та й після кожного забою жертви по її очах було видно, що вона не повністю володіє своїми емоціями та діями.