— Маркус знає, як за себе постояти.

— Я теж маю тобі дещо сказати, — випалила я, побоюючись, що наступного разу в мене просто забракне духу на розповідь.

Метью взяв мене за обидві руки, і його ніздрі легенько тріпнулися.

— Ти втомлена, — мовив він. — І голодна. Може, почекаємо до післяобіднього часу?

— А ти що, нюхом чуєш, коли я голодна? — спитала я недовірливо. — Так нечесно.

Метью закинув назад голову і розсміявся. Але рук моїх не випустив.

— І це каже мені відьма, здатна, якщо захоче, читати мої думки так, наче вони написані на телеграфній стрічці. Діано, люба, я знаю, коли ти міняєш свою думку, знаю, коли ти замислюєш щось нерозсудливе, наприклад, перестрибнути на коні загорожу. А ще я достеменно вмію визначати, коли ти голодна, — сказав він і підкріпив свої слова поцілунком.

— До речі, про мої відьмацькі здібності, — мовила я, злегка задихавшись від поцілунку. — Наявність відьмоводи серед моїх вроджених здібностей була днями підтверджена.

— Що? — занепокоєно поглянув на мене Метью. — І коли ж це сталося?

— Тієї ж миті, коли ти виїхав за межі маєтку. Поки ти був зі мною, я не могла дозволити собі розплакатися. Коли ж ти поїхав, я плакала. Багато.

— Ти й раніше плакала, — задумливо мовив він, взяв мої руки й уважно обдивився долоні та пальці. — Вода витікала з твоїх рук?

— Вона витікала звідусіль, — відповіла я. — З рук, з волосся, з очей, з ніг — навіть із рота. Я мала таке враження, що від мене нічого не лишилося, окрім води. Мені здавалося, що тепер у мене в роті назавжди залишиться присмак морської солі.

— Ти була сама? — суворо спитав Метью.

— Ні, звісно, що ні, — поспішно запевнила його я. — Зі мною були Марта і твоя мати. Вони просто не могли до мене підійти. Бо було так багато води, Метью. Води і вітру.

— І що змусило воду зупинитися? — спитав він.

— Не що, а хто. Воду зупинила Ізабо.

Метью надовго затримав погляд на матері.

— Вона мені співала.

Важкі повіки вампіра впали, закривши йому очі.

— Колись вона співала увесь час. Дякую вам, маман.

Я чекала, що він розповість мені, як Ізабо колись співала йому, як вона після смерті Філіпа стала зовсім іншою. Але Метью не сказав нічого. А натомість огорнув мене несамовитими обіймами, і я спробувала пробачити йому те, що він не довірив мені відомості про цю частину свого життя.

День ішов, і радість Метью від приїзду додому передалася усім. Після обіду ми пішли до його кабінету. І на підлозі біля каміна він виявив майже всі мої чутливі місця. Але за увесь цей час він жодного разу не пустив мене за свої високі мури, де він сховав свої секрети від решти створінь.

У якусь мить я простягнула невидиму руку, щоб намацати тріщинку в обороні Метью. Він здивовано поглянув на мене.

— Ти щось сказала? — спитав він.

— Ні, нічого, — відповіла я, швидко відсмикнувши невидимі пальці.

Потім ми приємно повечеряли з Ізабо — вона намагалася слідувати в руслі невимушеного й веселого настрою Метью, але інколи вона спостерігала за ним із сумним виразом обличчя.

Непереконливо вибачившись за те, що прийшла на вечерю в піжамі, я згадала про потайну шухляду робочого стола Метью і занепокоєно подумала про свій запах, який могла залишити на оксамитовій оббивці лотка, де зберігалися печатки. Зусиллям волі я змусила себе, наче й не було нічого, сказати Метью «Добраніч», і він пішов сам до свого кабінету.

Але невдовзі він повернувся у вицвілій чорній футболці та широких смугастих штанях від піжами, з-під яких виглядали його босі ступні — довгі й елегантні.

— Де ти будеш — праворуч чи ліворуч? — невимушено спитав він, стоячи зі схрещеними руками біля ліжка.

Я не була вампіром, але могла досить швидко хитати головою, коли треба було.

— Ну, якщо тобі байдуже, то я обираю лівий бік, — серйозно мовив він. — Мені буде легше розслабитися, якщо я ляжу між тобою та дверима.

— Т-та м-мені однаково, — затинаючись, бовкнула я.

— Тоді стрибай у ліжко і заповзай під ковдру. — Метью взяв у мене з рук ковдру і розстелив її, а я зробила, як він сказав. Метью ліг під ковдру поруч зі мною і аж застогнав від задоволення.

— Це найкомфортніше ліжко в усьому домі. Мати вважає, що нам не слід перейматися гарними матрацами, бо ми так мало спимо. Її ліжка — це знаряддя для тортур.

— А ти що — зі мною спатимеш? — перелякано писнула я, намагаючись надати своєму голосу такої самої невимушеності, як і у Метью.

Він простягнув праву руку і пригорнув мене до себе; моя голова опинилася на його плечі.