— Та міг би й поспати, — відповів він. — Хоча, насправді, я не спатиму.

Притулившись до Метью, я поклала долоню йому на груди, щоб чути кожен удар його серця.

— А що ти робитимеш, якщо не спатимеш?

— На тебе дивитимуся, що ж іще, — відповів він, пустотливо блиснувши очима. — А коли мені це набридне — якщо набридне взагалі, — я почитаю. — З цими словами він поцілував мене в повіки. — Тобі свічки не заважатимуть?

— Ні, — відповіла я. — Я міцно сплю. Мене ніщо не розбудить.

— Я люблю складні ситуації, — тихо зауважив Метью. — Якщо мені стане нудно, буду змушений придумати, як же тебе розбудити.

— А тобі швидко стає нудно? — піддражнила я, просовуючи пальці крізь його чуприну і опускаючи їх до потилиці.

— Поживемо — побачимо, — відказав він із пустотливою усмішкою.

Його прохолодні та лагідні руки створювали відчуття безпеки, а його присутність приємно заколисувала.

— Цікаво, це коли-небудь скінчиться? — тихо спитала я.

— Що? Конгрегація? — стурбовано спитав Метью. — Хтозна.

— Та ні, — здивовано підняла я голову. — Мені на неї начхати.

— Тоді що?

Я поцілувала його допитливі губи.

— Оце відчуття, яке виникає у мене, коли я з тобою — наче вперше в житті я по-справжньому живу.

Метью всміхнувся, і на його обличчі з’явився нехарактерний для нього милий і сором’язливий вираз.

— Сподіваюся, що ніколи.

Радісно зітхнувши, я поклала голову йому на груди і заснула міцним сном без сновидінь.

Наступного ранку мені спало на думку, що досі дні, проведені з Метью, підпадали під одну з двох категорій. Він або керував порядком дня — то була турбота про мою безпеку й ретельні приготування до будь-чого, або ж день розгортався сам по собі, без будь-якого плану та схеми. Тепер мені не вірилося, що не так давно події мого дня визначалися старанно складеними графіками та списками.

Сьогодні ж я надумала взяти все у свої руки. Сьогодні Метью впустить мене в своє вампірське життя.

На жаль, цьому рішенню судилося зіпсувати день, який обіцяв бути прекрасним.

День розпочався з відчуття фізичної близькості Метью, від чого в мене виникло таке саме нестримне бажання, як те, що я відчула вчора біля будинку, коли зустрічала його. Жадання було ефективнішим за будь-який будильник. І я втішалася, бо він не забарився з реакцією і завзято почав мене цілувати.

— А я вже думав, що ти ніколи не прокинешся, — пробурмотів він між поцілунками. — Я злякався, що доведеться кликати з села місцевий оркестр, але єдиний сурмач, який вмів грати побудку, помер минулого року.

Лежачи поруч із Метью, я помітила, що на ньому не було пляшечки з Вифанії.

— А куди подівся твій знак паломника? — спитала я, сподіваючись, що Метью скористається прекрасною нагодою розповісти мені про орден лицарів Лазаря. Але він цю можливість знехтував.

— Він мені більше не потрібен, — відповів Метью, і, відволікаючи мене, відсунув пасмо мого волосся і поцілував чутливе місце у мене за вухом.

— Скажи чому? — наполягла я, злегка зіщулившись і відсовуючись від нього.

— Трохи згодом, — відказав він, мандруючи губами від шиї до плечей.

Та моє тіло відкинуло всі спроби розпочати раціональну розмову. Ми удвох поводилися інстинктивно — торкалися одне одного крізь бар’єри тоненької одежі, помічаючи невеличкі зміни — дрож, гусячі пухирці на шкірі, ніжний стогін, — які обіцяли перерости в більше й сильніше задоволення. Коли ж я виявила наполегливість, і залізла Метью в штани, намагаючись торкнутися оголеної плоті, він різко зупинив мене.

— Не поспішай. Ми маємо час.

— У вас, вампірів… — тільки й встигла промовити я, бо Метью змусив мене замовкнути, закривши мені рота поцілунком.

Коли до спальні увійшла Марта, ми й досі були у ліжку за шторами. Навмисне гучно гепнувши тацю зі сніданком на стіл, вона метнула в камін дві поліняки з ентузіазмом шотландця, що кидає жердину. Метью визирнув з-за штор, сказав «Доброго ранку» і заявив, що я страшенно зголодніла.

Марта вибухнула чергою фраз окситанською і пішла собі, мугикаючи під ніс пісеньку. Метью відмовився перекладати її слова для мене, пославшись на те, що вони надто непристойні для мого ніжного слуху.