— Гм, — задумливо промимрила я. Метью увімкнув стереосистему, і з гучномовців полинула класична музика.

— Припиніть думати і просто слухайте, — мовив він тоном наказу. — Хіба ж можна слухати Моцарта в такому напруженому стані!

Несподівано для самої себе я зітхнула, вмостилася якомога зручніше на сидінні й заплющила очі. «Ягуар» рухався нечутно, а звуки ззовні були так приглушені, що мені здалося, наче я пливу над землею на невидимих руках музики.

Авто стишило хід і невдовзі ми зупинилися перед брамою в огорожі — такій високій, що навіть я, добре тренована, не змогла б її здолати; її цегляні стіни мали ламану форму та хитромудрі візерунки. Я випрямилася і трохи піднялася на сидінні.

— Звідси нічого не видно, — з усмішкою зауважив Клермон. Опустивши скло, він натиснув на кілька кнопок на блискучій панелі. Заграла мелодія, і брама розчинилася.

Ми проїхали другу браму, ще древнішу за першу, коли під шинами авто хрускотів гравій. Тут не було кованих візерунчастих воріт — просто арка у мурованій цеглою стіні, значно нижчій за ту, що виходила на Вудсток-роуд. Над аркою містилося малесеньке приміщення з вікнами з боків, схоже на ліхтар. Ліворуч стояла гарненька сторожка з крученими димарями та вітражами і тьмяною від негоди маленькою мідною табличкою з написом СТАРА ХАТИНКА.

— Пречудово, — захоплено прошепотіла я.

— Я знав, що вам сподобається, — задоволено прокоментував вампір.

У густих сутінках ми в’їхали до парку. Зачувши звук авто, невеличка зграйка оленів кинулася навтьоки і сховалася в рятівному затінку від світла фар. Ми виїхали на пагорбок, описали дугу по під’їзній дорозі. Вибравшись на маківку пагорба, авто повільно поповзло, спрямувавши світло фар угору, в темряву ночі.

— Приїхали, — сказав Клермон, показавши лівою рукою вперед.

Я побачила що ми зупинилися перед двоповерховим особняком доби Тюдорів. В атріумі цегла і каміння виблискували в потужному світлі прожекторів, що падало на фасад крізь гілки вузлуватих дубів.

Від спантеличення я стиха вилаялася. Клермон сторопіло поглянув на мене, а потім вдоволено хихикнув. Він підвів авто по круглій під’їзній доріжці до фронтону і зупинив його позаду спортивного «Ауді» найновішої моделі. Припарковані там із десяток автомобілів із невимкненими фарами розсікали темряву внизу під пагорбом.

— Ви впевнені, що в мене все вийде, як слід? — завагалася я. — Йогою я займалася більше десяти років, але це не означає, що я стала досвідченим і вправним йогом. Треба ж було поцікавитися заздалегідь: може, тут такий рівень занять, що люди запросто стоять подовгу на одній руці, піднявши ноги догори?

— Та ні, це змішана група, — заспокоїв мене Метью.

— Ну гаразд, — мовила я, але, попри його невимушену відповідь, моє занепокоєння підскочило ще на одну позначку вгору.

Клермон дістав із багажника наші циновки для занять. Останні з прибулих рушали до входу, коли він підійшов до дверцят пасажира і подав мені руку. «Це щось нове», — відзначила я і простягнула свою руку йому назустріч. При кожному нашому контакті я й досі відчувала дискомфорт. Тепер знову — його долоня була шокуюче холодною; мене ошелешив контраст між температурами наших тіл.

Вампір легенько взяв мене за руку і допоміг вибратися з авто. Перш ніж відпустити мою п’ясть, він підбадьорливо стиснув її. Я спантеличено зиркнула на нього — і спіймала його на тому, що він зробив те саме. Ми обидва знічено відвернули погляди.

Ми проминули ще одну арку, перетнули центральний внутрішній двір. Особняк зберігся в напрочуд доброму стані. Жодному з архітекторів пізніших часів не дозволили видовбувати в ньому симетричні вікна в георгіанському стилі чи прибудовувати модні колись вікторіанські оранжереї. Здавалося, я крокую в минуле.

— Аж не віриться, — стиха проговорила я.

Клермон радісно вишкірився і провів мене у великі дерев’яні двері, підперті спеціальним залізним фіксатором. Мені забракло повітря. Зовні особняк був прекрасний, але його інтер’єр просто приголомшував. Навсібіч розбігалися декоративні фільонки в стилі «лляні складки», усі вичищені до блиску та відшліфовані. У гігантському каміні палахкотів вогонь. Стіл на козлах та декілька лав мали так само древній вигляд, як і власне особняк, і лише електричні світильники нагадували про те, що ми живемо у двадцять першому сторіччі. Перед лавками вишикувалися шеренги туфель та черевиків, а на темно-коричневій поверхні лавок лежали купи светрів, курток та піджаків. Поклавши ключі від авто на стіл, Клермон зняв черевики. Я також зняла свої і пішла слідком за ним.

— Пам’ятаєте, я казав вам, що це змішана група? — спитав вампір, коли ми підійшли до дверей, змонтованих урівень із декоративними фільонками. Я підняла на нього погляд і кивнула.

— Це справді змішаний клас. Але є лише один спосіб увійти до цієї кімнати — ви маєте бути однією з нас.

Він відчинив двері, потягнувши їх на себе. І я відчула на собі легенький дотик десятків очей. У кімнаті було повно демонів, відьом та вампірів. Вони сиділи на яскравих кольорових циновках — декотрі зі схрещеними ногами, інші навколішки — чекаючи на початок занять. У деяких демонів у вуха були встромлені навушники. Базікання відьом переходило в безперервне гудіння. Вампіри ж сиділи тихо, і їхні обличчя майже не видавали ніяких емоцій.