— Ага, це як теорія Великого вибуху в генетиці. Вампір — як галактика, що виникає із гаснучої зірки. За кілька секунд ваші гени перетворюють вас на дещо інше, відмінне від людини. Дещо нелюдське й жорстоке. — Я запитально поглянула на Метью.

— Вам стало зле? — спитав він. — Може, зробимо перерву?

— Можна води попити?

— Зараз принесу, — підхопився Маркус зі свого стільця. — У холодильнику зі зразками є трохи води.

— Завдяки людям вдалося отримати перший доказ того, що саме різкий клітинний стрес у результаті впливу бактерій та інших форм генетичного «бомбардування» здатен дати поштовх швидким мутаціям, а зовсім не процес природного відбору, який відбувається вкрай повільно. — Міріам витягнула з шухляди ще одну теку. Розгорнувши її, вона показала на розділ із чорно-білими схемами та графіками.

— Цей чоловік помер тисяча триста сімдесят п’ятого року. Він пережив віспу, але хвороба призвела до форсованої мутації третьої хромосоми, хоча його організм швидко впорався з напливом бактерій.

Повернувся Маркус і приніс мені води. Я відкрутила пробку і спрагло припала до пляшки.

— У ДНК вампіра багато схожих мутацій, спричинених опором, який чинив хворобам його організм. І, можливо, саме ці зміни і призводять до нашого вимирання. — На обличчі Метью з’явився занепокоєний вираз. — Тепер ми намагаємося зосередити наші зусилля і дізнатися, яка саме властивість крові вампіра започатковує процес генерації нових хромосом. І відповідь може бути саме в мітохондріях.

Міріам похитала головою.

— Аж ніяк. Відповідь у ядерній ДНК. Коли тіло людини зазнає різкого впливу вампірської крові, в ньому, напевне, починається реакція, яка дає тілу можливість швидко трансформуватися і адаптуватися до різких змін.

— Може, й так, але в такому разі нам слід детальніше дослідити й оту «зайву» ДНК. Напевне, саме вона відповідальна за вироблення нових хромосом, — наполягав Маркус.

Поки вони утрьох сперечалися, я закочувала свій рукав. Коли з-під тканини показався мій лікоть, а вени на руці відчули прохолодне повітря в лабораторії, вампіри замовкли і спрямували свою увагу на мою шкіру. Мені стало лячно.

— Діано, — холодно сказав Метью, торкнувшись свого паломницького знака. — Що ти робиш?

— Ви маєте ще чисті рукавички, Маркусе? — спитала я, закочуючи рукав.

Маркус весело вишкірився.

— Авжеж. — Він підвівся і видобув із сусіднього стола пару латексних рукавичок.

— Тобі не слід цього робити. — Слова Метью застряли у нього в горлі.

— Та знаю. Але хочу. — У світлі лабораторних ламп мої вени здавалися ще синішими, ніж зазвичай.

— Якщо це буде для тебе проблемою, Метью, то можеш почекати за дверима, — спокійно сказала я.

— Перш ніж зробити це, я хочу, щоб ти добряче подумала, — мовив Метью і схилився наді мною, немов захищаючи — так само, як і тоді, коли в Бодліанській бібліотеці до мене наближався Пітер Нокс. — Ми не можемо передбачити, що покажуть аналізи крові. Все твоє життя, вся історія твоєї родини буде викладена чорно-білими графіками. Ти абсолютно впевнена, що тобі потрібне таке ретельне дослідження?

— Що ти хочеш сказати — «все моє життя»? — Під його прискіпливим поглядом я аж скорчилася.

— Ці аналізи розкажуть нам набагато більше, ніж колір твого волосся та твоїх очей. Вони вкажуть — які іще риси передали тобі твої мати та батько. Не кажучи вже про риси, що їх передали тобі твої предки по жіночій лінії.

Ми обмінялися довгими мовчазними поглядами.

— Саме тому я й хочу, щоб ви взяли мою кров на аналіз, — спокійно мовила я.

На його обличчі на мить відбилося сум’яття.

— Усе життя мені хотілося знати, що ж там поробляє кров Бішопів, циркулюючи у моїх венах. І всім, хто знав мою родину, теж цікаво було знати. І ось тепер ми узнаємо.

Усе здавалося мені надзвичайно простим: моя кров розповість Метью те, про що я сама не знала і про що ризикувала дізнатися цілком випадково в несприятливій для мене ситуації. Мені не хотілося підпалювати меблі, літати між дерев чи подумати про когось погано, а потім дізнатися, що два дні по тому ця людина смертельно захворіла. Нехай Метью думає, що здавати кров на аналіз — ризикована справа. Мені це видалося справою абсолютно безпечною та надійною, бо я врахувала й зважила всі обставини.

— До того ж ти сам сказав мені, що відьми вимирають. А я — остання з роду Бішопів. Може, моя кров і допоможе тобі знайти відповідь на питання — чому відьми вимирають.

Наші погляди схрестилися — відьми і вампіра. Міріам та Маркус терпляче й мовчки чекали. Нарешті Метью сказав із відчаєм у голосі:

— Маркусе, принеси набір необхідних інструментів.

— Я сам це можу зробити, — вперто заперечив Маркус, ляснувши краєм рукавички об п’ясть. Міріам хотіла була його втримати, але він уже рушив до мене з коробкою пробірок та спеціальних голок.