— Звісно, що буду. — Мені зовсім не хотілося, щоб мене обмацував та штрикав голкою якийсь вампір-ексфузіоніст.

Маркус присвиснув.

— Як агресивно ви реагуєте, докторе Бішоп! І скільки адреналіну! Я його нюхом відчуваю.

— Що тут відбувається? — почулося вже знайоме мені сопрано. І через кілька секунд перед нами виникла крихітна фігурка Міріам.

— Доктор Бішоп приголомшена нашою лабораторією, Міріам.

— Вибачте, я просто не відразу збагнула, що це вона, — спалахнула Міріам. — Вона має інший запах. Це що — адреналін?

Маркус кивнув.

— Еге ж. А ви завжди такі? Всі в адреналіні й нема куди скинути його надлишок?

— Маркусе. — Метью проявив дивовижну здатність висловлювати лячне попередження всього лише невеличкою зміною інтонації.

— З семи років, — відповіла я, зустрівшись поглядом із його вражаючими блакитними очима.

Маркус знову присвиснув.

— Тепер ясно. Жоден вампір не зможе пройти мимо. — Він мав на увазі не мої фізичні дані, хоча й кивнув у моєму напрямку.

— Що ви маєте на увазі? — спитала я, бо моя цікавість переважила роздратування.

Метью злегка смикнув волосся у себе на скронях і вирячився на Маркуса таким лютим поглядом, від якого, здавалося, молоко скисло б.

Маркус враз напустив на себе байдужо-відсторонений вигляд, мовляв, та то я так, і гучно хруснув пальцями. Від різкого звуку я аж підскочила.

— Вампіри — хижаки, Діано, — пояснив Метью. — І нас приваблюють агресивні реакції типу «бийся-або-тікай». Коли люди чи тварини хвилюються, ми це відчуваємо на нюх.

— І на смак також. Від адреналіну кров іще смачніша, — додав Маркус. — Пряна, шовковиста, а потім у ній з’являється солодкий присмак. Дуже смачна штука.

У горлі Метью почулося низьке гарчання. Його губи піднялися, оголивши гострі зуби, — і Маркус перелякано позадкував. Міріам міцно схопила його за лікоть.

— Що? А я нічого, я не голодний! — запротестував Маркус, відкидаючи її руку.

— Доктор Бішоп може й не знати, що вампіру не обов’язково бути фізично голодним, щоби відчувати адреналін, Маркусе, — сказав Метью, з видимим зусиллям беручи себе в руки.

— Вампіри не завжди потребують харчування, але ми постійно прагнемо полювати і відчувати адреналінову реакцію здобичі на хижака.

Через мої зусилля тримати під контролем тривогу, не дивно, що Метью завжди запрошував мене кудись на обід чи вечерю. Бо голодним він ставав аж ніяк не від мого запаху жимолості, а від надміру мого адреналіну.

— Дякую, що пояснили, Метью. — Навіть після учорашнього вечора я залишалася відносно необізнаною стосовно вампірів. — Я спробую заспокоїтися.

— Нема потреби, — коротко кинув він. — Це не ви маєте себе заспокоювати. Це ми мусимо виявляти необхідну ввічливість і самоконтроль. — Він іще раз люто вирячився на Маркуса і витягнув одну з тек.

Міріам занепокоєно зиркнула на мене.

— Може, почнемо з самого початку?

— Ні, гадаю, що краще почати з кінця, — відказав Метью, розгортаючи теку.

— А вони знають про «Ешмол сімсот вісімдесят два»? — спитала я, побачивши, що Міріам та Маркус і не збираються йти. Метью кивнув. — І ви розповіли їм про те, що я побачила? — Він знову кивнув.

— А ви ще кому-небудь розповідали? — спитала Міріам, і в її погляді відбилася вікова недовіра вампірів до відьом.

— Якщо ви маєте на увазі Пітера Нокса, то ні. Знають лише моя тітка та її партнерка, Емілі.

— Три відьми та троє вампірів знають таємницю, — задумливо мовив Маркус, глянувши на Метью. — Цікаво.

— Сподіваймося, що нам краще вдасться зберегти цю таємницю, аніж у нас вийшло з ось цією. — І Метью підсунув мені теку.

Я розгорнула теку — і три пари вампірських очей пильно спостерігали за мною.

У ЛОНДОНІ ШАЛЕНІЄ ВАМПІР, криком кричав газетний заголовок. У животі у мене похолонуло, і я відклала газетну вирізку вбік. Під нею виявилося газетне повідомлення про ще одне загадкове вбивство, де фігурував знекровлений труп. А нижче лежала журнальна стаття зі знімком, який робив зрозумілим її зміст попри моє невміння читати по-російськи. Горлянка жертви була розірвана від нижньої щелепи до сонної артерії.

Далі були повідомлення всілякими мовами про десятки інших убивств. У декотрих випадках жертви були без голови. У декотрих із трупів було висмоктано всю кров, і при цьому жодної краплини на місці вбивства не виявили. Через жахливі рани, залишені на тулубі та шиї, у деяких репортажах ішлося про ймовірний напад якоїсь тварини.

— Ми вимираємо, — сказав Метью, коли я відклала останню вирізку.

— Не знаю, як ви, а що помирають люди — це точно, — різко кинула я.

— І не лише люди, — сказав він. — Виходячи з цих свідчень, вампіри виявляють ознаки свого занепаду як виду.