— Верна! — Що є сили закричав він.

— Я тобі казала, Річард: мене слід називати «сестра Верна».

— Значить, так ти обходишся зі своїми учнями? Використовуєш чарівний дар, щоб завдавати їм болю? Вона здивовано подивилася на нього:

— Але я…

— Отже, для тебе блаженство — це когось примушувати? Тобі подобається мучити людей? — Річард піднявся з колін, не зводячи очей з чорних примар. — Сестра, нам треба негайно тікати звідси.

— Я хочу залишитися з Ним. Я знайшла своє щастя.

— Так відповідай мені, сестро, — не відступав Річард. — Отже, твій Творець хоче, щоб ти знущалася над тими, кого він довірив твоїй опіці?

Сестра подивилася на Річарда так, немов тільки що прокинулася, і кинулась до нього.

— Я заподіяла тобі біль, сину мій? Пробач, я не хотіла!

Річард схопив її за руку.

— Сестра, нам треба йти! Я не знаю, як звідси вибратися. Скажи скоріш, що нам робити, інакше буде пізно!

— Але… Я хочу залишитися.

Річард в гніві показав на чорне небо:

— Глянь, сестра Верна! Це не Творець. Це — Володар!

Вона скрикнула від жаху. На Річарда дивилися горячі ненавистю очі примарної тварюки. Він сам не помітив, як вихопив меч. Привид перетворився в чудовисько з величезними іклами і гострими кігтями. Його чорна шкіра була поцяткована гнійними виразками.

Мерзенна тварина кинулася на Річарда. З лютим криком, схопивши меч обома руками, він встромив його в груди чудовиська, і воно звалилося на землю і перетворилося у прах. Крапля крові бризнула Річарду на руку, пропалила рукав і обпалила шкіру.

Сестра Верна в жаху дивилася на димлячі останки. Річард схопив її за рукав. — Дивись, сестра Верна! Так це — твій рай?

Він відтягнув її назад, побачивши, що чорна кров убитого чудовиська запалала і від вогню пішов чорний їдкий дим. Відчувши запах горілого м'яса, Річард зрозумів, що це горить його рука, і швидко плюнув туди, де диміла, обпікаючи шкіру, крапля чорної крові. Він озирнувся. Ще одне породження темряви обернулося в чудовисько з роздвоєними копитами, свинячим рилом і довгими, гострими, як мечі, іклами. Чудовисько з гарчанням напало на Річарда, але він в останній момент встиг обрушити удар на голову противника. І тут же чудовисько перетворилося на клубок змій, які з шипінням стали розповзатися в різні боки. Сотні палаючих злобою червоних очей дивилися на Річарда. Чорно-жовті рептилії, сичачи і звиваючись, повзли на подорожніх.

Ні, це не безтілесні привиди. — Треба тікати звідси! Скоріше, сину мій, швидше, — прокричала сестра Верна.

І вони кинулися бігти, переслідувані примарами з палаючими очима.

Річарду як і раніше здавалося, що повітря стало якимось щільним і заважало рухатися. Почувши крик сестри Верни, він обернувся. Сестра впала. Піднявшись на ноги, вона хотіла бігти далі, але перед нею наче виросла невидима стіна.

Зрозумівши, що перешкода непереборна, сестра крикнула Річарду:

— Я зачарована, мені звідси не піти. Пізно! Рятуйся, Річард! Поспішай, без мене тобі ще вдасться вирватися!

Змій виявилося більше, ніж він думав. Довгі, жовті, вони вже покривали всю землю. Ударом меча Річард обезголовив трьох, які підповзли занадто близько. Але на їхньому місці відразу виникли величезні чорні скорпіони.

Скорпіони повзли на Річарда, заповзали в штанини, кусалися, і шкіра від укусів горіла так, немов до неї доклали розпечені вугілля. Сотні павуків, пересуваючись по землі, шаруділи, як сухе листя на вітрі.

Обережно, крок за кроком переступаючи через змій, Річард добрався до сестри Верни.

— Без тебе я нікуди не піду. Ти підеш зі мною. Обійнявши її, Річард виставив вперед оголений меч і кинувся на незриму стіну. Стіна не піддавалася. Повітря осяявся магічними блискавками, грянув грім, затремтіла земля і… Стіна зникла.

Річард з сестрою Верною пішли вперед. Привиди, змії та павуки продовжували переслідувати їх.

— Швидше! — Вигукнув Річард. Його супутниця зробила ще два кроки і зупинилася.

— Що трапилося?

— Річард, я не відчуваю дороги, — прошепотіла вона. — А ти? Ти щось відчуваєш? — Він похитав головою. — Спробуй, Річард. Спробуй знайти шлях.

Він зупинився, тупаючи ногами, щоб струсити павуків.

— Нічого не виходить. Я відчуваю небезпеку всюди. Про який шлях ти говориш?

— Сама не знаю.

І тут Річард почув крик. На цей раз він не втримався. Озирнувшись, він побачив Келен. Вона кликала його, простягала до нього руки, молила про допомогу. Тіло її обвивали змії.

— Річард! Допоможи! — Благала Келен. — Ти обіцяв, що завжди будеш любити мене. Не кидай мене, Річард! Хрипким шепотом він запитав:

— Сестра Верна, ти щось бачиш?